Читати книгу - "Міти мого світу, Еніл Редсворд"

 Печатка «Кривавого місяця» на вигляд не вселяла жодного страху. Зазвичай це була маленька темна кулька, що світилася. Іноді замість світіння вона пульсувала постійно стаючи, то більше, то менше. Однак, печатку не можна було побачити так просто. Вона була прихована від будь-чиїх очей і тільки заклинателі із силою на рівні Ліберіо могли зняти маскування. Тому вона й приносила багато бід. Важко було зрозуміти звідки почався хаос і як зупинити його. Але знаючи правду зняти печатку не так уже й важко. Достатньо віднести її до русалок або сирен. Морські красуні як ніхто інший знають свою справу.
 Поснідавши з Алієрою та Микитою й програвши в саду з Рімом, Тоні поквапилася до Кришталевого моря. Цього ранку було трохи прохолодно. Сонце світило, але ховалося за темними хмарами.
„Схоже буде гроза, треба поквапитися.”
— Принцесо, привіт!
— Майроне! Ви що в таку погоду плавати збираєтеся?
— Ну ми просто хочемо висадитися на сусідньому березі, перечекати грозу й закупитися там на ринку. Не хочеш з нами?
— Вибачай, зайнята.
— Як скажеш.
 Корабель Майрона відплив. А дівчина взялася за справу. Зняла взуття, нерішуче зайшла у воду.
„Ага... Як я там робила?”
 Тендітна рука потягнулася вгору. Над нею почали з'являтися кільця блакитного пилу. Антуанетта різко опустила руку. Пил розвіявся навколо, а за мить по воді пробігла неймовірно швидка хвиля, що супроводжувалася гучним звуком плескання води.
— Принцесо, ви кликали?
 З води виникнуло двоє русалок.
— Привіт, допоможете?
 Тоні зняла кинджал зі своєї шиї, простягнула дівчатам.
— Оу, печатка...
— Так. І мені дуже потрібно, аби ви зняли її. Тоді я зможу мандрувати між Амерою та Роселем без проблем.
— І ми будемо бачити вас частіше? - засяяли очі русалок від радості.
— Вірно.
 Одна з дівчат миттєво перехопила кинджал Тоні й русалки прийнялися чаклувати. Принцеса не розуміла, як саме вони знімали печатку, але судячи з рухів, ця магія обпікала. Звісно, чари морських істот зовсім відрізнялися від тих, що застосовувала Антуанетта.
— Майже готово.
 Наостанок, русалка опустила кинджал у кришталево чисту воду й через декілька секунд витягнула. Предмет виблискував на ранковому сонці. Печатки на ньому тепер не було.
— Ох... Дякую вам.
— Ми завжди готові допомогти, принцесо.
 Дівчата усміхнулися й помахавши блакитними хвостами повернулися під воду.
— Стелитися під принцесу... Вони в своєму репертуарі, еге ж?
 Дівчина повернулася на знайомий голос.
— І тобі привіт, Мішель.
 Темно-руда кучерява дівчина, як хижак обходила Тоні. Але принцеса вже звикла до такої манери. І до пильного погляду сірих очей. Мішель була не злою, просто зухвалою.
— Хіба ти не поводишся з Елайджаном так само?
— Мій капітан дає мені те, чого я потребую. А ці рибини підлизуються до тебе незрозуміло для чого.
— Чому ти думаєш, що приязність може бути лише для вигоди?
— Тобі знадобиться багато часу, щоб це зрозуміти, люба. Ти ж принцеска, яка вірить, що наш світ райдужний.
— Дивна ти, усе ж. Вірити в краще й бути люб'язною це нормально.
 Тоні хотіла ще щось додати, але її увагу відвернув грім. Мішель затремтіла.
— Т-так, все. Я йду звідси.
— Щось сталося? Тебе грім налякав?
 „Та нууу, дурне питання. Не може ж помічниця величного піратського капітана боятися грому.”
— Ти що? Звісно ні. Я лише застерігаюся грозових упирів.
 „Вони ж більше не живляться кров'ю... Дивно це.”
 Мішель завжди здавалася дівчині дивною. Бувши з могутньої та поважної сім'ї заклинателів, вона обрала служити на кораблі Елайджана. Стільки років провела в морі. Сильна та смілива. Але боїться упирів.
 „Ну добре, у кожного свої страхи.”
 Після наступного звуку грому, Мішель зникла з горизонту. Тоні теж вирішила не поспішаючи повертатися. На середині її дороги почало дощити. Кожної миті чорне волосся ставало ще мокрішим. Від води воно набувало темнішого відтінку. Але принцеса навіть не думала пришвидшуватися. Вона спокійно йшла під дощем. Поки перед її очима не почали вимальовуватися башти палацу.
— Тоні!
 Микита побачив дівчину у вікно, згодом вийшов з палацу й вибіг їй на зустріч.
— Лишенько, ти сильно промокла.
— Та то нічого страшного. Зате під дощем ходити класно.
— Може. Але хворіти — ні.
 Він міцно, але не боляче взяв дівчину за руку й швидше повів всередину.
— Поки краще переодягнися. Я зроблю какао. Прийдеш до мене в кімнату.
 Дівчина вирушила до себе змінити вбрання на щось сухе. Вона роздягнулася. Витерла волосся й тіло махровим сірим рушником. Підібрала домашній одяг: білу сорочку з довгою рожевою спідницею.
 Кімната, в якій поселили Микиту знаходилася зовсім поруч. Пройшовши короткий коридор, дівчина опинилася біля потрібних дверей. Постукала. Відчинила.
 Микита обернувся до неї. На його обличчі з'явилася мила усмішка.
— Сідай.
 На столику, який стояв між двома бордовими кріслами, вже диміли дві фарфорові білі кружки з какао. Поруч лежало печиво та мармелад.
Коли дівчина сідала, Микита якраз закрив вікно. Потім він сів навпроти неї. Вони мовчки пили какао, слухаючи шум дощу. Іноді блискало біле світло, після якого лунав грім.
 „Схоже, це надовго.”
 З роздумів Тоні вивів голос Микити.
— То як? Тобі зняли печатку?
— Угу. Тепер я можу вільно мандрувати між світами.
— Це добре. Насправді коли я виявив, що ти вирушила до Роселю, я дуже хвилювався. Не розумів для чого ти так ризикуєш. Боявся. Дуже.
 Микита встав, підійшов ближче до дівчини. Його рука лягла на її плече.
— Тоні, ти б могла хоч попередити. Я міг дати тобі свій кинджал. Для більшої безпеки.
— Ні, Микито... Я не могла б. Є... Багато речей, які мені важко розповісти тобі. Але я обов'язково зроблю це. Коли наважуся.
— Бери стільки часу, скільки тобі потрібно. Я буду спокійно чекати.
— Дякую за розуміння.
 Микита відійшов, але не щоб сісти на місце. Він взяв теплий плед, накинув його на плечі дівчини. Звісно, вона б могла просто клацнути пальцями й загорнутися у свою ковдру, але... Вона навіть не подумала про це.
 „Він так піклується про мене...”
 Допивши гарячий напій, хлопець з дівчиною сіли на ліжко й поки Микита шукав у тумбочці гральні карти, дівчина думала тільки про одне.
 „А якщо я... ”
 Вона сама не знала, що коїться в її голові, але вирішила діяти.
— Микито...
— Га?
 Хлопець повернувся до неї. Антуанетта взяла його за плечі. Повільно, але рішуче нахилилася вперед. Поцілувала.
 Їх губи зімкнулися в романтичному солодкому поцілунку. Без чогось зайвого: рук, що проникали під одяг; язиків, котрі рвалися всередину; хтивості. Лише ніжність та плавні рухи губ.
Дівчина почала цей поцілунок, вона й відсторонилася першою. Її погляд спрямувався на Микиту. У його бездонні блакитні очі. Чисті як небо.
 Хлопець дивився на неї з ніжною усмішкою. Такою чарівною.
— Тоні... Коли всі твої негаразди покинуть тебе, а я впевнений, що це станеться... Ти б хотіла повернути все?
— О, так. Я дуже хочу цього.
— Тоді запам'ятай: Усе буде добре.
— Обов'язково.
 От тільки якби ж це було так просто, як хотілося...

                                 ***
— Артуре, впевнений, що буде краще, якщо підеш ти?
— А в чому проблема?
— Ну... Навпаки було б логічніше. Ти — потойбічний. Це не образа. Я маю на увазі, що твоя батьківщина — Амера. Ну а я з Роселю і знаю там усе набагато краще.
— І тебе там знають більше людей, хіба ні?
— Ну так і все ж...
— І все ж, піду я. Наші вважають, що я не можу очолити відродження «Кривавого місяця» через те, що я проста людина. Потрібно втерти їм носа.
— Добре-добре, іди. Удачі.
— Дякую. Вона мені знадобиться.
 Тяжко зітхнувши наостанок, Артур міцно стиснув кинджал у руці. За мить клинок опинився в його грудях. Чоловік впав без свідомості. Прокинувся в Роселі. Його тіло опинилося там, де він втік минулого разу. Біля Кришталевого моря...
 „Ну ось я і тут. Тепер треба йти до палацу.”
 Артур не встиг зробити й кроку, почувши плескання води.
 „Русалки?”
 Три дівчини з риб'ячими хвостами показалися з моря.
— О, хто це тут в нас такий симпатичний?
 Вони сіли на берег, уважно роздивляючись чоловіка. Для сорока п'яти років він виглядав доволі гарно: підкачане смугляве тіло; чорне густе волосся з зафарбованою сивиною; зморшок мало. Хіба що синці під блакитними очима змушували чоловіка виглядати трохи змучено.
Він же дивився на нижні частини їх тіл. Хвости двох русалок були фіолетові.
 „Благородні, значить. А ця...”
 Красуня по центру поважно махала золотистим хвостом.
 „Сирена... Яке цікаве поєднання. Таку дружбу рідко побачиш.”
 Артур помилявся. Після нашестя тритонів зародився стереотип, що морські істоти не дружні між собою. Звісно, випадки міжрасових сварок справді є, але зовсім не багато. А що стосується сирен та русалок, вони взагалі найдружніші народи.
— Хееей, ну що мовчиш? Не хочеш розважитися?
 Та, що сирена трохи подалася вперед. Спокусливо облизала губи.
— Я можу тобі заспівати.
 „Бісові прилипали.”
 Але чоловік знав як з ними впоратися. Він взяв сирену за підборіддя, легенько відштовхнув.
— Вибачайте, дівчатка, маю дуже важливі справи. Але я повернусь.
 Достатньо було дати солодку брехливу надію. Тоді красуні сумно опустивши оченята, почали поступово занурюватися назад у воду. Артур розвернувся й попрямував у сторону палацу.

                                 ***
 Алієра стояла під візерунчастим вікном у своїй тронній залі. Дивилася на мокрий після дощу сад. На її руках засинав Рім. Гладити дракона було справді дуже розслаблювальним заняттям.
 „Давно не йшов такий сильний дощ.”
 Небо досі було сірим. У вікно бився вітер. Раптом перед очима щось спалахнуло. Усе навколо залилося яскравим червоним світлом. Здавалося ще трохи й Алі осліпне. Благо, спалах зник перш ніж це сталося.
 „Ох... Що це було?”
 Алієра стала уважно вдивлятися у вікно. Побачила чийсь силует. Людина з кинджалом.
 „Хто це?”
 Дівчина одягнула першу накидку, що знайшла, аби на вулиці не змерзнути в синій безрукавій сукні. Стрімголов вона помчалася до заднього двору. Там її й чекав дивний чоловік з кинджалом. Артур.
— Звідки ви? Амера? Санту?
— Перше.
— То що привело вас сюди?
— Ви скоро самі про все здогадаєтеся.
 Артур навіть не встиг направити кинджал на Алі, як вона міцно вхопила його за зап'ясток
— Як принцеса наказую вам відповідати! - Прогримів суворий голос дівчини. Від такого здавалося земля могла затремтіти.
— Алі, що тут?
 Тоні з Микитою підбігли до дівчини. Їх погляд одразу ж прикувався до Артура.
— В-ви?
 Тоні затремтіла. Перед нею стояв той, хто зовсім недавно знаходився в Амері й намагався забрати її життя. І вона прекрасно знала, ким є ця людина. Ким вона є для Микити.
 Хлопця охопили найгірші відчуття. Його наче струмом вдарили, якого в Роселі й не винайшли. Кореневич декілька разів покліпав, щоб впевнитися, що побачене правда.
— Тату?
— Микито... Коли ти встиг опинитися тут?
 Алі з нерозумінням глянула на Кореневичів. Потім на сестру. Несвідомо вона послабила хватку. Але голос її досі звучав твердо.
— Так, що тут коїться?!
 Микиту мучало та саме питання. І тільки Тоні більш-менш розуміла „Що?” „Де?” і „Як?”
Артур хотів вислизнути з хватки Алі. Безрезультатно. Дівчина стиснула свої пальці міцніше. Глянула на чоловіка, очікуючи відповідь. Відповідей, якщо точно.
— Хай ваша сестра вам все розповість.
З тихим вигуком нерозуміння Алієра перевела погляд. Тоні кивнула.
— Розповім. Але зараз головне не дати цьому пану втекти.
 Необдумані слова. Почувши це, Артур зняв кришку кинджала вільною рукою. Алієра встигла схопити й другий зап'ясток чоловіка, але за мить його нога щосили вдарила по її ребрах. Дівчину відштовхнуло назад, а чоловік вивільнив свої руки. Він ледь не впав, але швидко вирівнявся. Замахнувся. Гострий клинок пройшовся по грудях Алі. Тканина накидки розірвалася по центру. Як і тканина сукні. З довгої діагональної рани почала витікати кров. Дівчині ставало все важче стояти на ногах.
— Ох...
 Вона падала. Сестра вчасно підхопила її на руки. Артур тоді вже тікав.
— Микито, біжи за ним.
 Тільки молодший Кореневич побіг за батьком, як той зробив декілька рухів кинджалом і на небі знову спалахнуло червоне світло. На мить усі заплющили очі. А коли спалах зник, Артур уже вибігав за ворота.
— Батьку... Чому?
 Усе, що міг сказати Микита наостанок. Він не знав, чи почує його тато, чи зверне хоч якусь увагу на ці слова, але... Щось змусило хлопця промовити цю фразу. Відчай...
 Алієра без сил лежала на руках сестри.
— Треба віднести тебе в палац і покликати Ліберіо.
— Мг...

                                 ***
 Артур розумів, що це його шанс. Позбутися принцес не так важко, коли одна з них поранена. Але Микита... Не хотілося б робити це на очах сина.
„Однак, я мушу. Він певно й так зненавидить мене після побаченого. Й Антуанетта все розповість.”
 Артуру немає куди відступати. Він знав, на що йде. Він прагне власноруч відродити «Кривавий місяць.»
 „Ліано... Як би ти вчинила?”

                                 ***
 Поранену Алі віднесли всередину й поклали у вітальні. Говорити їй було важко, тож переважно чулися лише її тяжкі видихи й шипіння від колючого болю в грудях. Тоні зупинила кровотечу, але її магія не спеціалізувалась на повному зціленні.
— А тепер треба прикликати Ліберіо.
 Дівчина підняла руку вгору й зробила щось схоже на те, що було вранці на морі. Микита дивився на неї з подивом. Він раніше ніколи не бачив цього процесу. За мить праворуч від Тоні загорілося зелене світло, з якого з'явився заклинатель.
— Ви хотіли мене бачити, принцесо?
 Тоні кивнула. Відійшла в сторону, показуючи ранену сестру, що без сил лежала на дивані й була ледь притомна.
— Зрозуміло. Чим її поранили?
— Кинджалом.
 Ліберіо підійшов ближче. Глянув на поранення Алі.
— Схоже, він мав якесь додаткове зачарування. На тілі принцеси залишилися часточки закляття.
— Цього... Можна якось позбутися?
— Не переймайтеся. Я допоможу їй прийти в норму. Але для повного зцілення доведеться почекати декілька годин.
— Ясно.
— Поки принесіть води, серветок та чистий одяг принцеси.
— Угу.
 Коли Микита з дівчиною піднялися в кімнату Алі, хлопець усе ж вирішив запитати.
— Тоні... Це все пов'язано з тобою?
— Навіть більше. Це моя провина. Я думала, що кинути тебе й втекти до Роселю — кращий варіант. Але... Яка ж це була помилка. Усе стало тільки гірше.
— Ти хотіла як краще. Так, я не знаю, що між тобою моїм батьком, але...
 Він міцно обійняв дівчину.
— Я готовий до будь-чого. Як би важко не було.
— Микито...
 Тоні поцілувала його в щоку.
— Дякую тобі.