Читати книгу - "Гра престолів"

— Ти потрібна Риконові,— різко мовив Роб.— Йому всього три роки, він не розуміє, що тут коїться. Гадає, що всі його покинули, тому цілий день тиняється за мною, чіпляючись за ногу й плачучи. Я не знаю, що з ним робити.

На мить він замовк, закусивши губу, як завжди це робив маленьким.

— Мамо, мені ти теж потрібна. Я стараюся, але я... я не можу все робити сам,— голос його схвильовано урвався, і Кетлін пригадала, що йому всього-на-всього чотирнадцять. Їй хотілося підвестися й підійти до нього, але Бран і далі тримав її за руку, тож вона не могла поворухнутися.

За вікном завив вовк. Кетлін затремтіла, але тільки на секунду.

— Це Бранове вовченя,— одчинив вікно Роб, впускаючи нічне повітря в затхлу вежу. Виття зробилося голоснішим. Це був холодний самотній звук, повний журби й розпачу.

— Не треба,— мовила Кетлін,— Бран замерзне.

— Йому краще, коли він чує виття,— сказав Роб. Десь оддалік у Вічнозимі в унісон з першим завив другий вовк. До них долучився третій, він був трохи ближче.— Це Кошлай і Сіровій,— пояснив Роб під одностайні вовчі співи.— Якщо добре вслухатися, можна їх розрізнити.

Кетлін тіпало. Від горя, від холоду, від виття деривовків. Ніч у ніч тільки вовче виття, і зимний вітер, і порожній сірий замок, і цьому не було кінця-краю, і нічого не змінювалося, а її синочок лежав весь побитий, її наймиліший мазунчик, найлагідніший, її Бран, який так любив сміятися й лазити, і мріяв про лицарство, а тепер усьому кінець, і вона вже ніколи не почує його сміху! Схлипуючи, вона вивільнила руку й затулила вуха від жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — плакала вона.— Я вже не витримую, нехай вони замовкнуть, замовкнуть, повбивай їх усіх, тільки хай замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала на підлогу, отямилася, коли Роб узявся підводити її, тримаючи у своїх дужих руках.

— Не бійся, мамо. Вони ніколи йому не зашкодять,— допоміг він їй лягти на вузьке ліжко в кутку кімнати.— Заплющ очі,— мовив він лагідно.— Відпочинь. Мейстер Лувін каже, ти майже не спиш відтоді, як Бран упав.

— Не можу,— ридала вона.— Боги поможіть, Робе, я не можу, а що як він помре, коли я засну, що як він помре, що як він помре...

Вовки й далі вили. Скрикнувши, вона знову затулила вуха.

— О боги, зачини вікно!

— Якщо пообіцяєш поспати.

Роб рушив до вікна, та щойно він потягнувся до віконниць, до журливого виття деривовків додався новий звук.

— Це собаки,— дослухаючись, мовив він,— усі собаки брешуть. Такого ще не було...

Кетлін чула, як він затамував подих. Коли вона звела очі, у світлі лампи його обличчя здалося страшенно блідим.

— Пожежа,— прошепотів він.

«Пожежа?» — подумала вона. А тоді в голові стукнуло: Бран!

— Допоможи,— кинула вона, сідаючи.— Допоможи мені з Браном.

Але Роб, схоже, не чув її.

— Пожежа в бібліотечній вежі,— зронив він.

Крізь відчинене вікно Кетлін побачила червоне миготливе світло. Від полегшення у неї підкосилися ноги. Бран у безпеці. Бібліотечна вежа — на тому боці замкового двору, сюди жоден вогонь не зможе перекинутися.

— Дякувати богам,— прошепотіла вона.

Роб глянув на неї, як на божевільну.

— Мамо, лишайся тут. Я повернуся, коли вогонь загасять.

І він вибіг геть. З-за дверей було чути, як він гукає вартових, а тоді всі вони в дикому поспіху мчать униз, перестрибуючи через дві-три сходинки.

Надворі вже чулися крики «Пожежа!», зойки, квапливі кроки, іржання схарапуджених коней, божевільне гавкання замкових псів. Дослухаючись до какофонії, Кетлін збагнула, що виття не чути. Деривовки затихли.

Про себе молячись сімом ликам богів, Кетлін підійшла до вікна. З вікон бібліотеки, розташованої через двір, вихоплювалися довгі язики полум’я. Дивлячись, як піднімається до неба дим, Кетлін з сумом подумала про всі ті книжки, які Старки збирали протягом століть. А тоді зачинила віконниці.

Коли вона обернулася, в кімнаті з нею виявився якийсь чоловік.

— Вас не мало бути тута,— кисло пробурмотів він,— тута нікого не мало бути.

Це був брудний коротун у засмальцьованому коричневому вбранні, від якого смерділо стайнею. Кетлін знала всіх, хто працював у стайні, але його не пригадувала. Він був сухорлявий, з обвислим білявим волоссям і світлими глибоко посадженими очима на вилицюватому обличчі, з кинджалом у руці.

Кетлін глянула на кинджал, тоді на Брана.

— Ні,— прошепотіла вона, і це єдине слово застрягло в неї в горлі.

Мабуть, чоловік таки почув її.

— Це милосердя,— сказав він.— Малий і так уже мертвий.

— Ні,— повторила Кетлін, цього разу голосніше.— Ні, навіть не думай.

Вона рвучко розвернулася до вікна, щоб покликати на допомогу, але чоловік рухався неймовірно швидко. Затиснувши однією рукою їй рота, він смикнув її за голову, а другою приставив кинджал їй до горла. Сморід від нього йшов нестерпний.

Потягнувшись до горла, Кетлін щосили вхопилася за лезо, намагаючись відсторонити його. Чоловік вилаявся їй на вухо. Пальці в неї одразу стали слизькими від крові, але вона не відпускала кинджал. Чоловікова рука міцніше затисла їй рота, перекриваючи доступ повітря. Крутнувши головою, Кетлін примудрилася вкусити його за долоню, щосили впиваючись у неї зубами. Від болю чоловік застогнав. Але вона, стиснувши зуби, рвонула — і зненацька він її відпустив. Рот її наповнився смаком чужої крові. Вдихнувши повітря, Кетлін заверещала, а чоловік у цей час ухопив її за волосся й відкинув від себе, й вона, заточившись, гримнулася на підлогу, а він миттю навис над нею, важко відсапуючись і здригаючись. Слизький від крові кинджал він і досі затискав у правій руці.

— Вас не мало бути тута,— тупо повторив чоловік.

Кетлін побачила, як позаду нього в щілину дверей ковзнула тінь. Почулося приглушене гарчання — не рик, а просто натяк на загрозу, але чоловік, мабуть, щось почув, тому що почав розвертися — і в цю мить на нього стрибнув вовк. Разом вони двоє впали просто на Кетлін. Вовк тримав чоловіка за горло. Той заверещав, але тривало це заледве секунду, бо далі вовк рвонув зубами, розпанахавши горло.

Кетлін на обличчя вологим дощем бризнула кров.

А вовк дивився на неї. Писок у нього був червоний і мокрий, а очі в темній кімнаті світили золотом. Це був Бранів вовк, збагнула вона. Звісна річ.

— Дякую,— прошепотіла Кетлін слабким голосом. І, тремтячи, піднесла руку. Вовк наблизився, понюхав її пальці, а тоді шорстким