Читати книгу - "Срібний трон"

відповів на те сам до себе: «Тож якого недовірка, скажіть-но мені на милість, тягну я на хребті весь цей тягар? Усе, годі з мене!» І тоді всі поскидали додолу свої мішки, вузли, кошики та інструменти, а підвівши голови, побачили – ось там! – яскраво-червону заграву. І кожен спитався в себе: «Що то воно таке?», і кожен відповів: «То прочинилася земля, розкриваючи провалля, а приємне тепле світло, що виливається з нього, йде із самої Надрії, у тисячі сажнів під нами».

– Оце так-так! – не втримався Юстас. – То під нами є ще й інші світи?

– О, так, ваше високоблагородіє! – ствердно кивнув Гольг. – Найнайприємніші краї, що ми їх звемо Надрія. Країна, де ми з вами перебуваємо, – то чаклунські землі, що мають назву Середзем’я. Як на наш смак, то вони пролягають занадто близько до поверхні землі. Брр! Жити тут – майже те саме, що й на самісінькій поверхні. Бачте-но, чаклунка магією викликала нас сюди, аби ми на неї працювали, але ми й гадки про це не мали, доки не розкрилося провалля і з нас не спало закляття. Вона позбавила нас пам’яті, і ми забули про все. Ми не знали, хто ми і звідки. Ми не могли ані робити, ані думати ні про що, окрім того, що вона вкладала в наші голови. І всі ці роки вона насилала на нас тільки смуток і тугу. Адже я майже забув, як жартують і сміються, я розучився танцювати джиґу… Але тепер, щойно пролунав цей гуркіт, розкрилися надра й піднялося море, ми прийшли до тями. Пам’ять повернулася до нас. І ось тоді ми щодуху кинулися шукати, як швидше повернутися на батьківщину. Он, погляньте лишень, як усі на радощах запускають петарди й ходять догори дриґом. І я буду вам дуже вдячний, якщо ви якомога скоріше відпустите мене – мені страх як кортить приєднатися до інших.

– Гадаю, це просто чудово, – заплескала в долоні Джил. – Я така рада, що разом із нами здобули волю і гноми, варто нам було відрубати чаклунці голову. І я також рада, що всі ці гноми насправді не такі вже й похмурі та страшні, як здалося спочатку. Так само, як і принц…

– Усе це просто чудово, Поул, – зауважив обачний простоквак. – Але щось не схоже на те, що гноми просто тікають. Якщо дозволите, їхні групки більше нагадують військові наряди. Подивися мені в очі, гноме Гольже, та скажи-но, чи не збирались ви напасти на нас?

– Звичайно, збирались, ваша милосте, – підтвердив Гольг. – Ви бачите, ми ж не знали, що чаклунка мертва. Ми гадали, що вона замкнулася та спостерігає за нами із бійниць свого замку. А коли ви троє з’явилися верхи і з мечами – тут, звичайно, кожен і сказав собі: «Настав час! Тепер або ніколи!» Не знаючи, що ви на нашому боці, ми вирішили дати бій, бо краще вже знайти смерть, аніж втратити надію на повернення додому!

– Можу поклястися, він не бреше! – вигукнув принц. – Відпусти його, друже Трясогузе. Добрий Гольже, так само, як і ви, був зачарованим і я. І так само я тільки-тільки-но оговтався. І ще питання: чи не зможеш ти, люб’язний Гольже, показати нам шлях до нового підкопу, через який чаклунка збиралася вивести війська назовні.

– Як не знати! – завищав Гольг. – Знаю, ще й як! Це жахливий шлях! Я можу показати вам, де він починається, але, благаю, не прохайте мене стати вашим проводирем, бо я ні за що не погоджуся.

– Чому? – збентежився Юстас. – Що в цьому страшного?

– Шлях підходить занадто близько до поверхні, – зригнувся гном. – Нічого гіршого для нас чаклунка й вигадати не могла: вона збиралася тим шляхом вивести нас на поверхню – на самий спід світу. Кажуть, там навіть даху над головою немає – сама лише нескінченна порожнеча, що зветься небом. А підкоп зайшов так далеко, що копни раз-другий – так і вивалишся назовні… Бр-р-р… Ні-ні-ні, нізащо!

– Ур-р-ра! – зрадів Юстас. – Тепер уже ти справу кажеш.

А Джил зауважила:

– Але нам від того зовсім не боязко. Зовсім. Ані краплі. Нам там подобається. Ми там живемо.

– Я знаю, що ви там живете, – кивнув Гольг, – але завжди гадав, що це тільки тому, що ви не в змозі знайти шлях до споду. Кому таке може сподобатися – повзати, мов ті мухи, поверхнею світу?!

– Тож як щодо того, аби без зайвих балачок вказати нам шлях? – урвав його Трясогуз.

– Так, на добрий час! – вигукнув принц, і вони рушили далі в дорогу. Принц знову скочив на свого бойового коня, Трясогуз вмостився позаду Джил, а Гольг крокував попереду, вказуючи шлях. Одним ходом гном сповіщав усіх про смерть злої чаклунки, а ще викрикував, що гномам нема чого боятися чотирьох мешканців Білого світу. Ті, хто почув добру звістку, передавали її іншим, і так далі й далі… так, що вже за декілька хвилин уся Підляндія наповнилася криками, радісним шумом та веселощами, а гноми – сотні, тисячі гномів, стрибаючи на радощах, стоячи на головах, ходячи колесом, граючи в довгі лози та запускаючи петарди, зібралися натовпом навколо Вуглика та Сніжинки. І принцу довелося розповісти про те, як він був зачарованим, і про своє неймовірне звільнення від чар ще щонайменше з десять разів.

Тим натовпом вони дісталися до розколу. Він був кроків з тисячу завдовжки і сотні зо дві завширшки – здоровезне таке собі провалля. Усі спішилися і зазирнули в нього. Звідти їм в обличчя війнуло сильним жаром і вдарив у ніс запах, зовсім не схожий на жоден інший. Це був міцний, стійкий пряний запах; він лоскотав у ніздрях, він вабив і збуджував. А світло звідти линуло таке яскраве, що спочатку навіть засліпило, і подорожні нічого не могли розгледіти. Коли ж очі до нього звикли, їм здалося, що на дні провалля можна роздивитися вогненну ріку, на берегах якої розстилалися поля та гаї нестерпних, до болю яскравих кольорів, хоча порівняно з річкою вони здавалися дещо бляклими. В очах рябіло від цієї строкатої суміші синього, зеленого, червоного й білого! Дещо подібне можна спостерігати, коли дивишся на тропічне сонце в обідню годину крізь віконне скло у зливових патьоках. Нерівними стінами провалля спускалися сотні землюків, що на вогняному тлі здавалися чорними мушками.

– Ваші милості! – гукнув їх Гольг, і, обернувшись до нього, наші мандрівники протягом кількох хвилин не могли нічого роздивитися – так темно було в них перед очима. – Ваші милості, чому б вам не спуститися з нами до