Читати книгу - "Сезон гроз"

маг, має намір, усунувши твої очні яблука, подарувати тобі життя. Думає, що краще бути сліпцем, ніж небіжчиком, особливо ж його жахає думка про завдання болю твоїй коханці, Єнніфер з Венгербергу, яку він обдаровує великим і незрозумілим у його випадку почуттям. Крім того, він, Ортолан, вже наблизився до розробки магічної регенераційної формули. Через кілька років звернешся до нього, і він поверне тобі зір. Тішишся? Ні? І слушно. Що? Хочеш щось сказати? Говори, я слухаю.

Геральт вдав, що ледве, з труднощами ворушить губами. Хоча й не мусив вдавати, що з труднощами. Дегерлюнд встав з крісла, схилився над ним.

— Нічого не розумію, — скривився. — Та мене й не надто цікавить, що там ти хочеш сказати. Я, натомість, міг би тебе про дещо повідомити. Отож знай, що серед моїх численних талантів є також ясновидіння. Ясно бачу, що, коли Ортолан відпустить тебе, осліпленого, на свободу, Буе з Бангом чекатимуть. І тоді ти потрапиш до моєї лабораторії, цього разу остаточно. Я маю намір провести твою вівісекцію. Головним чином задля розваги, хоч трохи мені й цікаво, що там у тебе всередині. А закінчивши здійсню, як кажуть різники, розбір туші. Буду по шматку розсилати твої рештки до Ріссбергу. Для перестороги, щоб знали, яка доля моїх ворогів.

Геральт зібрав всі сили. Було їх небагато.

— А раз вже зайшла мова про Єнніфер, — чародій схилився так низько, що відьми́н почув його м’ятне дихання, — то мене, на відміну від Ортолана, думка про її страждання неймовірно тішить. Отож відкраю той фрагмент, який вона найвище в тобі цінувала — і вишлю їй до Венгер…

Геральт склав пальці в Знак і доторкнувся до обличчя чародія. Сорель Дегерлюнд захлинувся, впав на крісло. Захрипів. Очі відкотилися йому десь в глибину черепа, голова звисла на плече. Ланцюжок медальйону випав з безвладних пальців.

Геральт зірвався, правильніше, спробував зірватися, єдине, що йому вдалося, — це не впасти з крісла на підлогу, головою відразу ж під черевики Дегерлюнда. Перед самим його носом був випущений чародієм медальйон. На золотому овалі блакитний емальований дельфін nageant. Герб Кераку. Він не мав сили ні дивуватися, ні задумуватися. Дегерлюнд почав голосно харчати, видно було, що зараз отямиться. Знак Somne подіяв, але не дуже сильно і ненадовго, відьми́н був занадто ослаблений дією отрути.

Встав, тримаючись за стіл, зіштовхуючи з нього книги й сувої.

До кімнати вбіг Паштор. Геральт навіть не намагався вдатися до Знаків. Вхопив зі столу оправлений в шкіру й мосяж гримуар, лупнув горбаня по шиї. Паштор з розмаху сів на підлогу, випустив арбалет. Відьми́н гупнув його ще раз. І повторив би, але інкунабул вислизнув з його онімілих пальців. Він вхопив карафку, що стояла на книгах, і розбив її Пашторові на голові. Горбань, хоч залитий кров’ю і червоним вином, не відступив. Кинувся на Геральта, навіть не струсивши з повік осколків кришталю.

— Буеее! — вереснув, хапаючи відьми́на за коліна. — Бааанг! До мене! До ме…

Геральт вхопив зі стола черговий гримуар, тяжкий, з оправою, інкрустованою фрагментами людського черепа. Врізав ним горбаня, аж полетіли уламки кості.

Дегерлюнд захрипів, спробував підняти руку. Геральт зрозумів, що він намагається кинути закляття. Все гучніше тупання важких стоп свідчило про те, що Буе й Банг наближаються. Паштор рачкував на підлозі, мацав, шукаючи арбалет.

Геральт побачив на столі свій меч, вхопив його. Заточився, ледь не впав. Піймав Дегерлюнда за комір, приклав вістря йому до горла.

— Твій сігіл! — крикнув йому просто в вухо. — Телепортуй нас звідси!

Буе й Банг, озброєні булатами, зіткнулися в дверях і намертво застряли в них. Жоден і не подумав пропустити іншого. Рама тріщала.

— Телепортуй нас! — Геральт вхопив Дегерлюнда за волосся, перегнув йому голову назад. — Негайно! А то горлянку тобі переріжу!

Буе й Банг випали з дверей разом з рамою. Паштор знайшов і підняв арбалет.

Дегерлюнд тремтячою рукою розстібнув сорочку, прокричав заклинання, але ще до того, як їх охопила темрява, вирвався з рук відьми́на і відштовхнув його. Геральт вхопив чарівника за мереживний манжет і спробував притягнути, але в цей момент портал спрацював і всі почуття, включно з дотиком, зникли. Він почув, що якась стихійна сила всмоктує його, шарпає ним і крутить, як у вирі. Холод паралізував. На частку секунди. Одну з найдовших і найнеприємніших часток секунди в його житті.

Ринув на землю, аж задудніло. Навзнак.

Розплющив очі. Довкола панувала чорна, непроглядна темрява. Я осліп? Втратив зір?

Не втратив. Попросту була дуже темна ніч. Його, як вчено назвав Дегерлюнд, — tapetum lucidum подіяло, вихопило все світло, яке в цих умовах можна було вхопити. Через хвилину розпізнав довкола контури якихсь стовбурів, дерев чи кущів.

А над головою, коли розвіялися хмари, побачив зорі.

Інтерлюдія

Назавтра

Слід було визнати: будівничі з Фіндетанну свою справу знали і не лінувалися. Хоча Шевльов сьогодні вже кілька раз бачив їх при ділі, він з цікавістю спостерігав за встановленням чергового копра. Три з’єднані балки утворювали козли, на вершині яких підвісили колесо. На колесо закинули линву, до неї прикріпили масивну обковану колоду, на професійному жаргоні звану «бабою». Ритмічно покрикуючи, будівничі тягли за линву, піднімали бабу до самої вершину козлів, після чого швидко її опускали. Баба з розмахом падала на вкопаний стовп, глибоко вбиваючи його в землю. Вистачало трьох, від сили чотирьох ударів бабою, щоб стовп стояв як вмурований. Будівничі миттю демонтували копер і вантажили його елементи на підводу, а за цей час один з них вилазив на стовп і прибивав до стовпа емальовану бляху з гербом Реданії — срібним орлом на червоному полі.

Заслугою Шевльова і його вільної компанії, — як, також, заслугою копрів і їхньої команди, — провінція Приріччя, що входила до складу Реданського королівства, збільшила сьогодні свою площу. Доволі серйозно збільшила.

Майстер будівничих підійшов, витираючи чоло шапкою. Спітнів, хоч нічого не робив, якщо не рахувати сипання матюками. Шевльов знав, про що спитає майстер, — він кожного разу про це питав.

— Де наступний? Пане начальнику?

— Я покажу, — Шевльов повернув коня. — Давайте за мною.

Візники шмагнули волів, підводи будівничих сонно рушили по хребті узгір’я, дорогою, трохи розмоклою після вчорашньої грози. Відразу ж добралися до чергового стовпа, оздобленого чорною бляшкою, розмальованою ліліями. Стовп вже лежав, схований у кущах, компанія Шевльова встигла про це потурбуватися. От як перемагає прогрес, подумав Шевльов, от як тріумфує