Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

І справді, у його голові зараз жила лише та прикра й болісна новина, яку він мав повідомити графові, щойно роз'їдуться гості — новина, яка (тут старий адвокат не мав жодного сумніву) пролунає у цьому домі немов грім з ясного неба і вмить усе змінить. Адвокат обводив поглядом розкішні кімнати, вибране товариство, яке зібралося тут лише для того, аби подивитися на цього золотоволосого хлопчика, котрий не відходив від крісла графа, переводив погляд з графа на маленького лорда Фонтлероя, який заливався дзвінким дитячим сміхом — і відчував, що увесь досвід і витримка, яких він набув за роки служби, не здатні йому зараз допомогти: у старого адвоката буквально ноги в колінах м'якли. Бо новина ця приголомшить усіх — а завдати цього удару має він, містер Гевішем!

Адвокат не міг дочекатися завершення тієї розкішної гостини. Він сидів за столом із таким виглядом, немовби перебував на межі сну і яви. Граф лише щоразу кидав на нього здивовані погляди.

Та ось обід нарешті скінчився, дами з кавалерами пішли до вітальні. Фонтлерой сидів там на дивані поруч із міс Вів'єн Герберт, чия краса стала найбільшим відкриттям останнього лондонського сезону. Вони разом розглядали фотографії — Фонтлерой якраз їй дякував, коли відчилися двері і всі туди увійшли.

— Дуже вдячний за те, що ви така добра до мене! — говорив хлопчик. — Я ще ніколи не бував на званих вечорах — але мені так сподобалося!

Хлопцеві і справді було дуже весело у товаристві, та коли міс Герберт оточили юнаки і почали жваво з нею бесідувати, Фонтлерой іще слухав і намагався слідкувати за тим, що вони казали, проте його очі вже потроху злипалися. Він іще кілька разів намагався їх відкрити, коли чув оксамитовий сміх міс Герберт —і йому це навіть вдавалося. Фонтлерой нізащо не хотів здаватися, проте за спиною у нього лежала велика жовта подушка, отож його голівка поволі схилилася на неї — і він заснув остаточно. Хлопчик не прокинувся навіть тоді, коли відчув, що хтось м'яко поцілував його у щічку. Звісно, це була міс Вів'єн Герберт. Вона тихенько прошепотіла йому на вухо:

— Надобраніч, маленький лорде Фонтлерою. Нехай тобі насняться гарні сни.

Зранку, звісно, хлопчик уже ніяк не міг пригадати, як він ото при цьому намагався розплющити очі та все мимрив крізь сон:

— На добраніч… я дуже… дуже радий… вас бачити… Ви така… гарна…

Фонтлерой лише пам'ятав, що юнаки засміялися, а він тоді здивувався: і чого то їм так смішно?..

Як тільки гості розійшлися, містер Гевішем відвів свій погляд від каміну, біля якого стояв увесь цей час, і підійшов ближче до дивана. Тоді застиг, дивлячись на сонного хлопчика. А той так солодко спав, розкинувшись на дивані: одна нога звисала, руку він закинув за голову, личко розрум'янілося, золотаве волоссячко розсипалося по подушці — хлопчик поринув у безтурботний дитячий сон. Справді, годі було відвести очі від цієї дитини.

Однак старий адвокат, дивлячись на хлопчика, чомусь раз у раз стурбовано потирав своє гладко виголене підборіддя.

— Гаразд, Гевішеме, — ззаду пролунав сухуватий голос графа, який саме підійшов до дивану, — то у чому річ? Бачу, щось таки трапилося, і то неабищо. Дозвольте поцікавитися, що це за незвичайна подія, про яку ви казали?

Містер Гевішем обернувся, все потираючи підборіддя.

— Погані новини, — відповів він, — дуже погані, сер… найгірші, які тільки можуть бути. Мені прикро, що мушу вам їх повідомити.

Граф, який спостерігав за адвокатом цілий вечір, вже і сам непокоївся. А коли граф чимось непокоївся, тоді у нього псувався настрій.

— Чому ви так дивитеся на хлопчика? — роздратовано спитав граф. — Ви цілий вечір не зводили з нього очей, ніби… От і зараз: чого ви на нього видивилися… ніби хочете накаркати? Який зв'язок між вашими новинами і лордом Фонтлероєм?

— Сер, — вимовив містер Гевішем, — говоритиму коротко. Моя новина якраз стосується лорда Фонтлероя. І якщо це так… тоді хлопчик, який ото спить на дивані — не є лордом Фонтлероєм. Він просто син капітана Ерола. А справжній лорд Фонтлерой — то син Бевіса, який зараз зупинився у Лондоні у мебльованих кімнатах.

Граф так міцно стиснув бильця крісла, що на руках у нього виступили вени — як, зрештою, і на чолі, від чого його суворе обличчя аж посиніло від гніву:

— Що ви таке кажете! — вигукнув він. — Ви, певно, збожеволіли! Це брехня! Хто вам такого наговорив?

— Якщо це брехня, то, на жаль, дуже подібна на правду, — відповів містер Гевішем. — Сьогодні зранку до мого бюра прийшла жінка і сказала, що шість років тому, у Лондоні, ваш син Бевіс одружився з нею. Показала мені свідоцтво про шлюб. Через рік вони посварилися і він дав їй грошей, аби відступилася. У неї є син — йому п'ять років. Та жінка американка, з нижчих прошарків суспільства… неосвічена… донедавна вона не розуміла, яке становище може посісти її син. Але порадилася з адвокатом і переконалася: її син справді є лордом Фонтлероєм, спадкоємцем титулу графа Доринкурта. Звісно, вона наполягає, щоб права її сина було визнано.

У цей момент кучерява голівка на жовтій атласній подушці поворухнулася. Седрик глибоко і солодко зітхнув уві сні, перевернувся на бік — і спокійно спав собі далі. Зрозуміло, хлопчик не чув, що відтепер він більше не лорд Фонтлерой, а всього лише маленький самозванець, якому ніколи не стати графом Доринкуртом. Він лише повернув зарум'яніле уві сні личко, немовби даючи можливість графові й адвокатові ліпше його роздивитися.

Горде обличчя графа зараз було не впізнати: на губах застигла гірка посмішка.

— Я не повірив би жодному вашому слову, якби ця історія не була такою низькою і негідною, — бо це якраз дуже подібно на мого сина Бевіса, — проказав він, звертаючись до адвоката. — У цьому весь Бевіс. Він-бо завжди вмів усіх нас зневажити. Безхарактерний, брехливий, розбещений негідник, у якого не було ані крихти смаку, — ось ким був мій син Бевіс, мій спадкоємець, лорд Фонтлерой. Кажете, ця жінка неосвічена і невихована?

— Мушу потвердити: вона ледве вміє підписатися без помилок, — відповів адвокат. — Про якісь манери тут і не йдеться — вона відверто говорить про свої корисливі наміри. Її цікавлять лише гроші, нічого більше. Можна