Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Ніякої. Звідти й кокаїн. Я не можу жити без розумової праці. Який іще сенс має життя? Погляньте у вікно. Який огидний, похмурий та безнадійний цей світ! Погляньте на жовтавий туман, що клубочиться на вулицях та огортає брудні будинки. Що може бути буденнішим і прозаїчнішим? Яка користь із моїх здібностей, докторе, коли немає можливості застосувати їх? Злочин стає нудним, існування — теж нудним, у світі нічого не залишається, крім нудьги.

Я вже розтулив був вуста, щоб відповісти на цю тираду, аж тут у двері гучно постукали й до кімнати увійшла господиня, несучи на мідяній таці візитну картку.

— До вас молода леді, сер, — звернулася вона до мого друга.

— Міс Мері Морстен, — прочитав він. — Щось не пригадую цього імені. Запросіть, будь ласка, її сюди, місіс Хадсон. Не йдіть, докторе. Я хочу, щоб ви зосталися тут.

2. Обставини справи

Міс Морстен упевнено й спокійно увійшла до кімнати. То була білява дівчина, тендітна, струнка, в чистеньких рукавичках, убрана з якнайвишуканішим смаком. Але в її одежі були скромність і простота, що наводили на думку про не таке вже й заможне життя. На ній була темно-сіра вовняна сукня без усяких оздоб і маленький капелюшок такого самого кольору, прикрашений білою пір’їнкою збоку. Обличчя її не відзначалося витонченістю, але його вираз був такий милий, довірливий, а великі блакитні очі аж сяяли натхненням та добротою. В своєму житті я бачив жінок багатьох народів із трьох різних континентів, але ніколи ще не зустрічав обличчця, що так ясно свідчило б про шляхетність і чуйність душі. Коли вона сідала на стілець, запропонований Шерлоком Холмсом, я помітив, як тремтять її вуста і руки, — напевно, від нестримного внутрішнього хвилювання.

— Я прийшла до вас, містере Холмсе, — мовила вона, — бо ви колись допомогли моїй господині, місіс Сесіль Форестер, розплутати невеличку сімейну пригоду. Вона досі не може забути вашої ласки та розуму.

— Місіс Сесіль Форестер, — замислено повторив Холмс. — Так, пам’ятаю, я справді трохи прислужився їй. Проте та справа була дуже проста.

— Вона так не думає. Зате про мою справу ви такого не скажете. Я не можу уявити собі нічого дивнішого, незбагненнішого за те, що привело мене зараз до вас.

Холмс потер руки, і його очі заблищали. Він подався вперед у своєму кріслі; його гостре, яструбине обличчя сповнилось надзвичайної уваги.

— Розкажіть про вашу справу, — мовив він сухо, по-діловому.

Я збентежився.

— Дозвольте, я залишу вас? — спитав я, підводячися з крісла.

На мій подив, дівчина зупинила мене, піднявши руку в рукавичці.

— Якщо ваш друг зостанеться тут, — сказала вона, — він зробить мені неоціненну послугу.

Я знову сів у крісло.

— Сталося все це так, — вела далі відвідувачка. — Мій батько служив офіцером в одному індійському полку; він одіслав мене до Англії, коли я була ще дитиною. Мати моя померла, а родичів в Англії я не мала. Мене віддали до найкращого приватного пансіону в Единбурзі, і там я навчалася до сімнадцяти літ. 1878 року мій батько, що був тоді капітаном, дістав відпустку на рік і приїхав додому. Він послав мені з Лондона телеграму, що доїхав добре, зупинився в готелі «Ленгем» і з нетерпінням чекає на мене. Телеграма та, як я пам’ятаю, просто дихала батьківською любов’ю й ласкою. Прибувши до Лондона, я одразу поїхала до «Ленгема», однак там мені сказали, що капітан Морстен справді зупинився в них, але минулого вечора пішов кудись і не повернувся. Цілий день я чекала від нього вістей. Увечері за порадою управителя готелю я звернулася до поліції, й наступного дня про це повідомили в усіх газетах. Але розшуки наші були марні, і з того дня аж донині я не почула ані слова про свого нещасного батька. Він повернувся додому, щоб зажити спокійно, затишно, а натомість...

Вона піднесла руку до горла, й притлумлене ридання обірвало її слова.

— Коли це сталося? — спитав Холмс, розгортаючи записник.

— Він зник третього грудня 1878 року — майже десять років тому.

— А його речі?

— Залишилися в готелі. Там не було нічого підозрілого — одяг, книжки, багато цікавинок з Андаманських островів. Батько був офіцером тюремної варти.

— Чи мав він друзів у Лондоні?

— Я знала лише одного — майора Шолто, вони разом служили в Тридцять четвертому Бомбейському піхотному полку. Незадовго до того майор пішов у відставку й оселився в Аппер-Норвуді. Ми, звичайно, розпитали його, але він навіть не знав, що його друг-офіцер перебуває в Англії.

— Дивна пригода, — зауважив Холмс.

— Я ще не розповіла про найголовніше. Десь із шість років тому, а саме четвертого травня 1882 року, в «Таймсі» з’явилося оголошення про розшук міс Мері Морстен: адресу просили в її інтересах надіслати до газети. Ані імені, ані зворотної адреси в оголошенні не було. Я щойно влаштувалася гувернанткою до місіс Сесіль Форестер. За її порадою я надіслала свою адресу до відділу оголошень. Того самого дня, коли вона з’явилася в газеті, я одержала поштою посилку — невелику картонну коробочку, в якій була велика гарна перлина. Але навіть коротенької записки в тій посилці не було. Відтоді щороку, того самого дня, я одержувала таку саму коробочку з такою самою перлиною, без жодного натяку на ім’я посилача. Я показувала перли ювелірові, і той сказав, що це рідкісний і дорогий сорт. Ви зараз самі побачите, які вони гарні.

Говорячи це, вона розкрила пласку коробочку й показала нам шість чудових перлин — таких я ще ніколи не бачив.

— Ваша розповідь дуже цікава, — мовив Шерлок Холмс. — А чи траплялося з вами щось іще?

— Так, і саме сьогодні. Через те я й прийшла до вас. Вранці я отримала цей лист. Прочитайте-но самі.

— Дякую, — сказав Холмс. — І конверт теж дайте, будь ласка. Штемпель — Лондон, Південний Захід, 7 липня. Так! У кутку відбиток чоловічого великого пальця, — напевно, поштаревого. Чудовий папір. Конверт — шість пенсів за пачку. Людина витонченого смаку, принаймні в листуванні. Зворотної адреси немає.

«Будьте сьогодні ввечері, о сьомій годині, біля третьої колони зліва від входу до театру «Ліцей». Якщо вам страшно, візьміть із собою двох друзів. З вами повелися несправедливо, це слід виправити. Не звертайтеся