Читати книгу - "Грішниця"

– Ти ж маєш бути милосердним. Хіба ні?

Костя мовчав.

– Що ж, кажуть, що мовчання – знак згоди. Так? Ну то я пішла… Бувайте.

Уже коли майже вийшла, рвучко обернулась і, стримуючи сльози, прошепотіла «спасибі».

У Паші був СНІД, тому він справді помирав від банального запалення легенів. Добрий хлопчик із волошковим поглядом гаснув у муках, і ніхто не міг допомогти. Та він не скаржився, говорив про смерть настільки спокійно, ну зовсім як про якусь дитячу іграшку. Костя спочатку категорично наполягав відвести хворого до лікарні, але Паша взяв його за руку і, просто так, сказав:

– Я хочу померти там, де жив. Людина ж має право вибирати, де їй померти?

Після цього його не чіпали, натомість намагалися полегшити страждання. Ми якось швидко прив’язалися до хлопчика, намагалися залишити найсмачніший шматочок, наносили теплих ковдр, дістали м’яку подушку й книги. Він любив читати, особливо казки. Кості якимось дивом вдалося дістати для нього знеболювальне, Паші одразу стало легше. Він помер, коли в міському парку дерева зацвітали ніжним квітом. Похованням та рештою проблем займався Костя. Не знаю, яким чином він цього домігся, але Пашу поховали так, як годиться. Звичайна могила, схожа на решту, хрест, ґратки, живі квіти. Важко було здогадатись, що тут лежить безпритульний, а не звичайна дитина. Саме на могилі хлопчика я зрозуміла, що потрібно щось зробити, щось, аби бодай спробувати вирватися туди, де небо чисте. Костя стояв поруч і ніби читав думки.

– Ти б поверталася назад, Ларисо. Потрібно завершити освіту, отримати атестат, документи. Це твій шанс.

– Але я повернусь у страхіття.

Костя обійняв мене за плече і сказав:

– Тут теж не земний рай, повір мені. Потрібно спробувати, бо людина досягає лише того, чого заслуговує.

Я вірила йому, а ще знала, що свого він досягне. Таких, як він, не ламають обставини, такі не звертають увагу на низьке небо над головою, такі не зрадять собі навіть тоді, коли зрадили їх, і зрадили найближчі люди.

Батьки Кості не відбували ув’язнення, скоріш за все, в очах суспільства виглядали навіть цілком пристойно, бо батько, до речі, займав непогану посаду. Драма розігралась, коли Кості виповнилося дев’ять. Банальна історія. Батько пішов із сім’ї до іншої жінки, розлучився з матір’ю, став батьком ще одного сина, от часу й не вистачило на обох одразу. Неважко здогадатись, хто мав поступитись. Мати переживала розлучення в затяжних істериках, звинувачуючи весь світ і тих, хто був поруч. Від постійних сліз, прокльонів і нарікань хотілося бігти світ за очі. Костя тікав: затримувався то в школі, то на гуртках, то в друга, потім – просто на вулиці. До цього звикли й перестали реагувати. Згодом матері пощастило, бо замість істерик вона влаштувала своє особисте життя. У другому шлюбі також народилася дитина, правда, цього разу дівчинка, однак уваги Кості все одно бракувало, та й спільної мови з вітчимом знайти так і не вдалося.

От і вся історія. Матері було простіше думати, що син у батька, батькові – що в матері, й обом було простіше без зайвого нагадування про помилку юності. От тільки Костя помилкою себе не вважав, але й зайвим бути не хотів. Спочатку навідувався то в ту сім’ю, то в іншу, згодом робив це все рідше й рідше, доки відвідини не перетворилися на короткі зустрічі з формальним «як справи?». У школі з навчанням виникли проблеми, адже потрібно було встигати знаходити якийсь заробіток, однак школу Костя не кинув і складав іспити екстерном, до того ж, досить успішно. Та це й не дивно, він завжди знав, чого хоче і що для цього потрібно зробити.

Через кілька десятків років потому, дивлячись якусь телевізійну передачу, в обличчі відомого політика я впізнала нашого колишнього Костю. Слухала, як він чітко відповідає на не зовсім чіткі запитання опонентів та посміхалася – чесний лицар усе так само боровся зі своїми повітряними вітряками. Мені так і не вдалося дізнатися кінець історії про Настю Вогника, однак коли я спостерігала за тим, як Костянтин Володимирович Івашко активно намагається вирішити проблему дитячої безпритульності, згадувала чомусь саме руду дівчинку, яка мріяла жити красиво.

* * *

День загубився в сонці. Воно було скрізь і в такій кількості, що почало нагадувати літнє, а ще освітило кожен сантиметр кімнати, оголивши павутиння й шар пилу, які не помічалися до цього. Лариса потягнулась у ліжку й чомусь подумала, а як же це мало виглядати королівство сплячої красуні – після ста років сну? Посміхнувшись сонечку, жінка одяглась і, навіть не снідавши, розпочала генеральне прибирання. На це пішло годин із три, зате після здалося, що й дихати стало легше. Для повноти ефекту Лариса відкрила кватирки всюди, де вдалося це зробити, і впустила потоки кисню – свіжого та колючого від морозу, а закінчивши провітрювання, задоволено обвела поглядом чисті кімнати в сонячних зайчиках і посміхнулася сама собі.

– Ну от, і на сніданок заслужила.

Коли жінка вже допивала чай, з магазину повернулася господиня й, здивовано оглянувши будинок, радісно сплеснула в долоні:

– І що тут сталося?

Лариса обійняла стареньку.

– Свіжості захотілося.

– Добрі ліки, однак для цього все це затівати було необов’язково. Корисніше по вулиці пройтися, там сьогодні свіжості й сонця! Можеш до Ніни навідатись, вона сьогодні вихідна.

– Прогулятися можна, от тільки Ніну я все одно не застану. Думаю, що вона виконує один із пунктів культурної програми, складеної нашим гарним знайомим. Піду на своє старе місце.

– Іди, донечко, тільки гляди, обережніше, вода в копанці добре промерзла, але слизько.

Лариса посміхнулась:

– Ну хто б ще про мене так піклувався, га?

Старенька посміхнулась у відповідь і якось навіть помолодшала на кілька років одразу.

– Смійся-смійся, а мені потім переломи лікуй, я ж не хірург.

– Ви не хірург, Ви ча-рів-ни-ця.

Шавко радісно вистрибнув із будки й заходився лащитись, виляючи від щастя кудлатим хвостом. Лариса побавилася зі старим псом, а потім пішла за будинок по вже ледь помітній стежині. Давно вона сюди не ходила. Верба поскрипувала, заплутавшись гілками в павутинні сонячних променів, а копанка блищала – немов казкове люстерко, ненароком загублене тут. Цікаво, яких же розмірів має бути його власник? Справжній велетень, хоча навряд чи велетні часто милуються собою. Жінка труснула головою. Це ж треба, казки сьогодні чомусь згадуються.

Обережно ставши на лід однією ногою, відчула, як поїхала кудись вбік. Лариса поставила й другу, а потім розбіглась і, розкинувши руки, проїхалася по слизькій кризі. Сонце