Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

Урочисто шаленим боєм годинник у їдальні пробив сьому. Майже одночасно почувся шум автомобіля. До їдальні увійшов Гарін, весь просякнутий уранішнім вітром, глузливий, зуби ошкірені, шкіряний картуз на потилиці:

— Знову всю ніч пиячили?

Штуфер скосив налитими очима. Гарін йому подобався. Він щедро платив за все. Не торгуючись, найняв на літні місяці віллу разом з винним погребом, надавши можливість Штуферу розправлятися самому із старими рейнськими, французьким шампанським та лікерами. Що він поробляв, дідько його відає, певно, спекулював, але він бридко лаяв американців, що розорили Штуфера два роки тому, він презирливо ставився до уряду і називав людей взагалі сволотою, — це теж було добре.

— Начебто ви цілу ніч богу молилися, — прохрипів Штуфер.

Гарін коротко зареготав. Поляскав Штуфера по гладкій спині.

— Кожен з нас розважається по-своєму. До речі, без мене сюди не приходило двоє, мене ніхто не запитував?

— Ні…

— Чудово. Дайте-но ключ од сарая.

Крутячи за ланцюжок ключа, Гарін вийшов у сад, де стояв невеликий засклений сарай під щоглами антен. Подекуди на запущених куртинах стояли керамічні карлики, засиджені птахами. Гарін одімкнув скляні двері, ввійшов, розчинив вікна. Сперся на підвіконня і так стояв якийсь час, вдихаючи вранішню свіжість. Майже двадцять годин він провів в автомобілі, кінчаючи справи з банками та заводами. Тепер усе було гаразд напередодні двадцять восьмого числа.

Він не пам’ятав, скільки часу так простояв край вікна. Потягнувся, закурив сигару, ввімкнув динамо, оглянув і настроїв апарати. Потім став перед мікрофоном і почав голосно й роздільно…

— Зоє, Зоє, Зоє, Зоє… Слухайте, слухайте, слухайте… Буде все так, як ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Ти мені потрібна. Без тебе моя справа мертва. Днями буду в Неаполі. Точно повідомлю завтра. Не тривожся ні про що. В усьому сприяє…

Він помовчав, затягнувся сигарою і знову почав: «Зоє, Зоє, Зоє…» Заплющив очі. М’якенько гуло динамо, і невидимі блискавки зривались, одна по одній, з антени.

Коли б проїжджав зараз артилерійський обоз — Гарін, напевно, не розчув би гуркоту. І він не чув, як у кінці галявинки покотилося каміння під укіс. Потім за п’ять кроків од павільйону розсунулися кущі, і з них на рівень людського ока піднялося вороноване дуло кольта.

Роллінг взяв телефонну трубку:

— Слухаю.

— Говорить Семенов. Щойно перехоплено радіо Гаріна. Дозвольте зачитати?..

— Читайте.

— «Буде все так, як ти захочеш, тільки умій хотіти», — почав читати Семенов, абияк перекладаючи з російської на французьку.

Роллінг слухав, не мовивши жодного слова.

— Все?

— Так точно, все.

— Запишіть, — почав диктувати Роллін: — Негайно настроїти відправну станцію на довжину хвилі чотириста двадцять один. Завтра на десять хвилин раніше від того часу, коли перехопили сьогоднішню телеграму, почнете відправляти радіо: «Зоє, Зоє, Зоє… Сталося несподіване нещастя. Треба діяти. Якщо вам дороге життя вашого друга, висадіться в п’ятницю в Неаполі, зупиніться в готелі „Сплендид“, чекайте повідомлень до полудня суботи». Це ви повторюватимете безперервно, чуєте, безперервно, гучним і впевненим голосом. Усе.

Роллінг подзвонив.

— Негайно знайти і привести до мене Тиклінського, — сказав він секретареві, що вскочив у кабінет. — Негайно рушайте на аеродром. Заорендуйте або купіть — байдуже — закритий пасажирський аероплан. Найміть пілота і бортмеханіка. На двадцять восьме приготуйте все до вильоту…

Решту дня Вольф і Хлинов провели в К. Блукали вулицями, балакали про різні дрібнички з місцевими жителями, вдаючи з себе туристів. Тільки-но містечко завмерло, Вольф і Хлинов попрямували в гори. Над північ вони вже піднімалися схилом у сад Штуфера. Було вирішено оголосити себе заблукалими туристами, якщо поліція зверне на них увагу. Коли їх затримають, — арешт був безпечний: їх алібі могло встановити усе місто. Після пострілу з кущів, коли виразно було видно, як у Гаріна бризнули скалки черепа, Вольф і Хлинов менше ніж за сорок хвилин були вже в місті.

Тепер вони перелізли через низьку огорожу, обережно обійшли галявину за кущами і вийшли до будинку Штуфера. Зупинились, перезирнулися, нічого не розуміючи. В саду та в будинку було спокійно і тихо. Кілька вікон освітлено. Великі двері, що вели в сад, розчинені. Мирне світло падало на кам’яні східці, на карликів у густій траві. На ґанку, на верхній сходинці, сидів опасистий чоловік і тихо грав на флейті. Поряд з ним стояв обплетений бутель. Це був той самий чоловік, котрий вранці несподівано вийшов на стежку поблизу радіопавільйону і, почувши постріл, обернувся і вихлястою риссю побіг до будинку. Нині він раював, мовби нічого не сталося.

— Ходімо, — прошепотів Хлинов, — треба дізнатися.

Вольф пробубонів:

— Я не міг промахнутися.

Вони рушили до ґанку. На півдорозі Хлинов проказав неголосно:

— Даруйте… Тут нема собак?

Штуфер опустив флейту, крутнувся на сходинці, витягнув шию, дивлячись на дві невиразні постаті.

— Е, ні, — протягло мовив він, — собаки тут злі.

Хлинов пояснив:

— Ми заблукали, хотіли відвідати руїни «Прикутого скелета». Дозвольте відпочити.

Штуфер промимрив щось непевне. Вольф і Хлинов уклонилися, сіли на нижні сходинки, — обоє насторожені, стурбовані. Штуфер позирав на них зверху.

— Між іншим, — сказав він, — коли я був заможним, у сад спускали цепних псів. Я не любив нахаб та нічних одвідувачів. (Хлинов швидко стиснув Вольфову руку — мовчіть, мовляв). Американці мене розорили, і мій сад став проїжджою дорогою для нероб, хоча скрізь прибито дошки з попередженням про тисячу марок штрафу. Але Німеччина перестала бути країною, де поважають закон і власність. Я казав чоловікові, котрий арендував у мене віллу: загородіть сад колючим дротом і найміть сторожа. Він не послухав мене і сам винен…

Піднявши камінець і кинувши його в темряву, Вольф запитав:

— Щось трапилося