Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Про це думали усі мандрівники. На це відповів Дмитро Борисович, наче вгадавши думки інших:

— Мабуть, старий віщун наказав захопити нас живцем…

Іван Семенович кивнув головою: певно, так. І зразу ж він прийняв рішення, яке підказав йому мимоволі археолог.

— Товариші, — сказав він тоном, який не припускав заперечень. — Тепер давайте не опиратися. Треба скоритися. Віщун може змінити свої плани й наміри. Досить одного його слова — і скіфи вживуть зброю, дротики чи стріли. Тоді вже нам не допоможе і Діана.

— Як, не захищатися? Скоритися?

— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певен, що зараз старий віщун ще не має наміру вбивати нас. У нього якісь інші задуми. Поки що, принаймні… Інакше ми не змогли б обговорювати це, розумієте?

Артем змовчав. Іван Семенович, певна річ, мав рацію.

— Так от, ми повинні використати це «поки що». Побачимо, що буде далі. Жодного опору! Це особливо стосується вас, Артеме, хоч і Дмитро Борисович має пам’ятати. Тихо і спокійно!

Ще раз прогуркотів грім. Але цього разу він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців тісним колом, не відходячи від них, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.

— Гаразд, ми не чинитимемо опору, — тихо сказала Ліда. — А що ж буде далі?

Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна, який можна було розпізнати серед сотень інших, хрипкий, владний. Втім, сам віщун не показувався.

— Нагадую: спокійно, товариші! — ще раз підкреслив Іван Семенович.

Кільце скіфів трохи звузилось. Точніше, воно звузилося лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку виступив уперед, виставивши перед собою дротики. Діана негайно ошкірилась і спробувала стрибнути на ворогів, але дротики спинили її… Скіфи наступали. Ось кінці дротиків торкнулися мандрівників. Діана намагалася кидатися всюди — і скрізь її спиняли вістря дротиків, скерованих всередину кола. Але зразу стало помітно, що в той самий час, коли вістря дротиків в одного боку невпинно насувалися на мандрівників, з другого вони відступали, звільняли місце.

Намір скіфів — точніше, старого віщуна, який керував ними, — був зрозумілий. Вони натискали на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.

— Отож, товариші, скоряємося, — повторив геолог. — Пішли!

За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, бо скіфи зрозуміли, що полонені не чинитимуть опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича, тим більше, що її друзі йшли спокійно: значить, усе гаразд. І собака так само спокійно йшла поруч з ними. Це нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом до його намету, якби не вороже коло мовчазних людей навкруги, що тримали напоготові дротики й іншу зброю…

— Проте як це Сколот так легко погодився віддати нас старому віщуну? — раптом збуджено мовив Артем. — Адже перед тим він казав, що ми перебуваємо під його захистом. Це ж просто зрада!

— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж сам бачив, як підбурив натовп старий віщун. Бачив, як він налякав скіфів?

— Все одно Сколот зобов’язаний був до кінця захищати нас, — уперто наполягав Артем.

— І нічого б не вийшло. Тільки пролилася б ще кров, а віщун так чи інакше захопив би нас, — заперечувала дівчина. — Хіба ти не бачив, що навіть Варкан умовляв Сколота не чинити опору?

— А, Варкан!.. — зневажливо кинув Артем. Юнак тепер чи не в кожному скіфі бачив ворога.

— Надаремно ти так кажеш, — спалахнула Ліда. — Варкан дуже добре ставиться до нас.

— Невже? — іронічно скривив губи Артем.

— Досить балачок, Артеме. Ви просто роздратовані. Ліда має цілковиту рацію, — суворо втрутився Іван Семенович. Юнак незадоволено змовк: що говорити, коли всі проти нього? Звісно, може, Ліда й має рацію щодо Варкана, хлопець він дуже симпатичний, але… чому це Ліда так захищає його?..

— Тільки одне для мене неясно й досі, — наче вела, далі Ліда.

— Ач, тільки одне! — не стримався Артем. — Решту вона зрозуміла і все з’ясувала собі!

— Артеме! — виразно спинив його Іван Семенович. А Ліда вела далі, наче й не чула ущипливої репліки юнака:

— Що то за кривобокий і яка його роль у всьому цьому, ось що я хотіла б знати…

Цього не знав ніхто. Поведінка молодого неприємного скіфа була загадковою. Так чи інакше, розмова остаточно вщухла.

Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до кибитки Сколота, тією самою вулицею, створеною з возів і кибиток. Ось, випереджаючи натовп, повз них, уже на коні з багатою збруєю, проїхав старий віщун. Він з холодною люттю обдивився скорених чужинців. Цей погляд не обіцяв нічого втішного. І подумати тільки, що вони перебувають тепер у цілковитій владі цієї жорстокої і підступної людини!

Далі за натовпом, на бугрі, мандрівники побачили невелику юрбу людей. Мабуть, це були ті самі полонені, яких сьогодні привели сюди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо стояли вони досить далеко.

І знову Артем вдивлявся, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносилися високо вгору круті кам’янисті урвища. Ніби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони торкалися хмар, ховалися серед них. Краєвид скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовто-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, скрізь гори… Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї велетенської печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи… як скіфи потрапили сюди? І як дожили до наших часів?.. А над ними, над полем, над возами й кибитками — кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами… Дивно, дивно, навіть не повірив би ніколи, якби не