Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

Над головами в яничарів висіли килими. Сава, завваживши те, підскочив і рубонув по линві, що тяглася від одного з балконів гарему. Великі товсті полотнища накрили одразу кількох воїнів Аллаха, а Потурнак і Приблуда кинулися на допомогу своїм. Ляснув постріл, і в басейн упав ще один козак. То стріляли з вікна другого поверху. Той же чоловік у білій чалмі закричав з відчаєм:

— Аллах акбар!

У браму вбігав гурт запорожців на чолі з Микошинським. Кожен мав по два заряджених пістоля.

Місто палало. Тріщала черепиця на дахах і розліталася розжареними скалками. Язики полум’я лизали фінікові пальми й кипариси. Зграї птахів, що гніздилися на деревах, полохливо шугали крізь чорний дим. Приблуда біг слідом за Потурнаком вниз по вулиці, яка вела до порту. Всюди сновигали козаки. Поминувши кілька осель, вони повернули праворуч. Петро раптом спинився, поглянув на небо й глибоко зітхнув.

— А таки несповідимі шляхи Господні, — промовив він і попрямував до великої садиби під горою, з-над мурів якої виднілися пласкі черепичні дахи кількох будинків.

Вони загупали у ворота, але їм не відчиняли. Сава вже видивлявся, як би перелізти через високий кам’яний мур, коли почулися голоси: наблизилась ватага недавніх галерників. Попереду йшов Мурлага.

— Висадимо ворота та й по всьому, — сказав Мурлага. Він був немов захмелений, на лезі шаблі в нього буріла кров.

— Це наша здобич, — відказав Потурнак.

— Чи не забагато для двох? — запитав Мурлага.

— Ні, не забагато, — знову Петро. — Ідіть собі, хлопці, далі.

— Ану, братове, давайте всі разом. — Він відійшов, маючи намір кинутись на ворота, але дорогу йому заступив Потурнак.

Обличчя Мурлаги раптом посіріло, очі побіліли, і він знов, як і тоді, на фортечному мурі, став схожий на мерця. Здавалося, сатана забрав у нього людську душу і лишив тільки ту її частину, котра тіло на ногах тримала. Він переклав шаблю в шульгу і відстібнув від пояса келеп. Якась мить відділила чоло Потурнака від шипастої кулі, що вилетіла з руки Мурлаги. Цієї миті гримнув постріл. Мурлага упав. Пляма від замитої крові на яничарському плащі стала червоніти, бубнявіти, ніби поверталася кров власника плаща. Ватага, а в ній було з півдюжини зодягнених у турецьке вбрання, повихоплювала шаблі. Але на них уже дивилися чорними зіницями три пістоля — два в руках Потурнака і один у лівій руці Сави. З пістоля, що його тримав Приблуда в правиці, ще диміло.

— За вбивство козака тобі, братику, загрожує дрючкування, — сказав Потурнак, цілячись у найрішучішого з галерників.

— Він же хотів тебе вбити, — сказав Приблуда.

— Сподіваюсь, панове, ви підтвердите, що цей чоловік, — Петро повів оком на Саву, — не вбивця, а захисник?

Влучний постріл, впевнений і спокійний голос охолодили наміри галерників. Петро, збагнувши, що вони не тямлять української, звернувся до них турецькою, яку вони за багато років каторги вивчили з лайок наглядачів. По тому, як мінялися вирази на їх обличчях, Сава зрозумів, що пояснення Потурнака вплинуло. Вони позадкували, а тоді подалися вулицею, що вела до фортечної брами.

— Що ти їм наговорив, Петре?

— Я сказав, що якщо вони не поспішать до порту і не домовляться про те, щоб їх забрали, то можуть залишитися тут назавжди.

Тим часом забитий дивився на них осклілими очима, і Потурнак закрив йому повіки. На лиці мертвого не лишилося й тіні жорстокості; навпаки — вгадувалися доброта й дитяча беззахисність. Здавалося, в плоті, призначеній Богом для людини, досі селилася лиха сутність. Від усвідомлення цього у Савиній душі щось перевернулося. Невідь-чому він згадав Оникія Колодуба і в пам’яті пролунало “ква-а!”.

— А цей часу не гаяв, — озвався Петро, киваючи на відстовбурчені кишені мерця.

Потурнак вивернув з них купу коштовностей, поміж яких були обручки, деякі в крові, броші, якими яничари плащі запинають і які на чалми чіпляють, жіночі прикраси з перлів та діамантів, оправлені в золото та електра, великі золоті монети — дукати. Сава такого не бачив ніколи. Він піймався на думці, що боїться дивитись на ту купу багатства: вона-бо сходила якоюсь моторошною енергією. Від неї накочувалися хвилі страждання й жаху людей, у яких все те відняли разом із життям. І тільки потому, як Потурнак сховав награбоване до своїх кишень, Сава немовби отямився після навіювання і кинувся до паркану.

— Постривай, братику, — зупинив його товариш. — Все оте жахіття мені пам’ять відбило.

Потурнак підняв камінь і грюкнув ним у ворота чотири рази з невеликими паузами. Їм не відчиняли. Петро повторив, після чого хтось нечутно підійшов (щілину заступили). Загуркотів засув, і ворота прочинились. У просвіті стояла невисока жінка в чадрі, крізь яку поблискували налякані очі. Сава завважив, що ті великі чорні очі його не бачили, ніби він був невидимець; вони дивились на Петра, і страх у них змінювався на щось інше. Потурнак ступив їй назустріч, і вони обнялися; туркеня враз обм’якла в його обіймах…

У садибі неподалік пролунав розпачливий крик, і Петро схопив Саву за руку і втягнув у двір. Тоді замкнув ворота. Тим часом туркеня щось швидко казала, а з незворушного обличчя Потурнака неначе було знято маску, і Сава завважив на ньому всі відтінки людських почуттів: тривоги, душевного болю, любові.

Під довгим навісом стояло кілька верблюдів, мулів і віслюків, пахло тваринами. З протилежного боку на подвір’я дивилися вікнами три будинки; з одного, що стояв осторонь, визирали злякані молоді жінки — то виглядав сам багатоокий, багатолиций жах.

— Петре, запитай про Меланію, — озвався Сава.

Потурнак почав щось казати, киваючи на товариша.