Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Привіт! — сказав Баум. — Будь мені до компанії.

— Ні, дякую. — Я підтягнув до себе стілець. — Хотів би послухати про новини.

Баум звів брови, нахиливши при цьому голову так само, як Арчі, коли з ним розмовляєш, а він не розуміє, про що йдеться.

— Про «Хуке і Шпетверт», — пояснив я.

— Ага, ось що ти, маєш на увазі! — Він узяв яйце і обережно почав обстукувати його. — Можеш викинути їх з голови. Фірма має бездоганну репутацію. Нічого спільного з втечею Удена.

— І як це ви так швидко встановили…

Сприйняв мої слова як похвалу.

— Вранці ми розмовляли з гаражним майстром. Мав досить кислий вигляд, коли ми витягли його з ліжка. Наеглі він взагалі не знає. Прокатом керує контора. Сьома кімната, якийсь Пайкус. Отже, тут усе гаразд.

— Брехня! Я переконаний в тому, що він знає Наеглі.

— Маєш свідків?

— Співачку.

— Мадемуазель Клер присягається, що ніколи в житті не бачила гаражного майстра. І Наеглі теж. — Він нарешті облупив яйце і обережно занурив туди ложечку. — Я не можу довести, що воно не так.

— А як мадемуазель пояснює, чому вона заходила до кімнати?

— До якої?

— До триста п'ятої.

Баум знизав плечима.

— Вона мешкає в триста четвертій. Мабуть, ти помилився.

— А що з Наеглі?

— Поїхав сьогодні вночі. До речі, не сплатив рахунок. Оце й усе.

Я зашарівся від сорому. Гроші Наеглі й досі лежали в моєму бумажнику. Через переполох я забув віддати їх Елен. І вона теж не згадала про них.

Баум жував. Жовток спливав по підборіддю, він витерся рукою, лише потім узяв серветку.

— Завдяки тобі, — сказав при цьому, — ми цілу ніч ганяли як собаки. Та ще й вранці. Все задля того, щоб пан доктор не скаржився, ніби кримінальна поліція покриває нацистів. Але, як я і сподівався, нічого не винюхали. Зовсім нічого. Тобі треба менше читати детективи.

Я ледве стримався, щоб не заліпити йому яйцем у пику.

— Як звати гаражного майстра?

Баум завагався.

— Я ж все одно дізнаюся. Ну?

— Лотар Кістенмахер. Прізвисько Льокі.

— Адреса?

— Старотеатральна площа, п'ять.

Я записав адресу на краєчку недільної газети, відірвав клаптик і сховав у бумажник. Баум уважно стежив за мною.

— А чи знає Фассбендер, що ти крутишся навколо «Хуке і Шпетверт»?

— Не турбуйся. Знає.

— І не зауважив тобі?

Я не відповів. Баум переклав голову з одного плеча на інше.

— Диви, — застеріг він, — не забий собі носа. Ти дуже близький до цього.

Його сита самовпевненість дратувала мене.

— Дивіться самі, щоб вони не повитягували з в'язниць геть усіх в'язнів. Навіть тих, що залюбки залишилися б там. Зрештою в'язниця — не підприємство самообслуговування.

Він вишкрябав рештки білка із шкаралупи.

— Ти недооцінюєш «ОДЕССУ». Вони чудово організовані. Всі люди з досвідом роботи в СД.

— От він їм і став у пригоді.

— А взагалі, — промовив Баум теж уїдливо, — жодна людина не може втекти з в'язниці, якщо вона сама цього не бажає. Уден міг зчинити галас. Але не зчинив. Отже…

— … твоя версія не відповідає дійсності.

— Отже, — провадив він роздратовано, — Удена не викрали, він утік з власної волі.

— Ти здурів! — розсміявся я.

Баум налився кров'ю. Поклав серветку, підвівся.

— Пане доктор Тердонк, я вас попрошу! Я чиновник. Я ні в якому разі не терпітиму, щоб ви обирали об'єктом вашого роздратування органи влади…

Щоки його тремтіли.

— Начхав я на тебе! — сказав я і, виходячи, так хряпнув дверима, що посипалася штукатурка.

Я сів у машину і поїхав до Поллі. Відчинив парубійко. Значуще всміхнувся, коди впізнав мене.

— Поллі щойно вийшла. Зачекаєте?

Я кивнув. Він провів мене коридором і розчинив двері.

— Тут вам буде зручно. І я не хотів би, щоб ви мали мене за недоумкуватого.

Це була її кімната. Світлі меблі. Диван-ліжко, три маленькі крісла, пістряві подушки, кераміка. На стіні кілька акварелей. Зелено-фіолетові, серед них пухкеньке дитяче личко. Дуже багато книжок. Грамофонні платівки, квіти. І ледь відчутний запах її парфумів.

Вікно було прочинене, по підвіконню тарабанив дощ. Підійшов, щоб зачинити. І застиг на місці, здивований. На тому боці вулиці стояв зелений «фольксваген». Водій виліз і порався біля віконних «двірників». На передньому сидінні лежала розгорнута книга.

В коридорі грюкнули дверима. Я озирнувся.

На порозі стояла вона. Трохи задихана, під пахвою пака газет. З пальта капало. Капелюшка вона насунула на лоба, з-під нього визирало лише кілька кучериків. Мені їжачок видався надзвичайно милим. Гріх було не поцілувати її. Та Поллі була іншої думки.

— Обережно! Я зовсім мокра.

Вивільнилася спритним рухом, кинула газети на стіл. Я лишився з порожніми руками і дивився трохи придуркувато.

— Ти що, збираєшся клеїти шпалери?

— Хіба не знаєш, — відмовила Поллі, —