Читати книгу - "Співробітник ЧК"

І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу — гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.

Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:

— Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?

— Цивільний одяг, — прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.

Він коротко пояснив ситуацію.

Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.

Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, — оце і все, що Фельцер міг запропонувати.

— Нежирно!.. — зауважив Воронько.

— Дивіться, він ще незадоволений! — обурився начгосп. — Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..

Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько — широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.

Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…

Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.

Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.

— Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..

Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.

Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.

З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..

Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…

Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!

— На здоров'я. Далі що?

— Нічого не треба, я сама!

— Далі що, питаю?

— Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

— Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не