Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов — любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.
Це щодо П'єтро Массінелло.
Ще незвичайніший був Генрі, сліпий чорношкірий чолов'яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.
Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.
Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, і обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.
Мене наполохали його очі — хоча й невидющі, але з ясними білками.
Я підскочив, і мені аж дух забило.
— Генрі! Це ви?
— Злякалися, га? — Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. — Я чекав на вас, — промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.
— Щось сталося, Генрі?
— Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.
Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м'ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, щоб Генрі ходив з ціпком. Очі мої ковзнули вниз, і я розгледів на кінці заокруглене потовщення, що дуже скидалося на добрячий свинцевий важок. То був не ціпок сліпого, То була зброя.
— Генрі… — прошепотів я.
Ми постояли там ще хвилю, за яку я пильно придивився до нього й побачив те, що бачив і завжди.
Сліпого Генрі.
Він запам'ятовував усе. Міг з гордістю злічити й пригадати кожен крок у своєму кварталі, і в наступному, і в тому, що за ним, міг несхибно сказати, скільки кроків на тому чи тому переході. З упевненістю володаря міг назвати вулиці, якими йшов, — за духом м'ясної крамниці, чи будки чистильника взуття, чи аптеки, чи прокуреної більярдні. Навіть коли крамниці були зачинені, він «бачив» за гострим запахом маринаду в бакалійника, за пахощами запакованого тютюну, за невловимим ароматом африканської слонової кістки від більярдних куль, що лежали в своїх гніздах, чи за збудливим духом, яким повівало від бензоколонки, коли там заправляли машину. А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і «Кленовий листок» — куди краще, ніж бідолаха Кел, — потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім'я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.
Якщо ви пробували допомогти йому перейти вулицю, — а я одного разу припустився такої помилки, — Генрі рвучко відсмикував лікоть і дивився на вас так гнівно, що ви аж паленіли.
— Не займайте, — шепотів він. — Не заважайте. Ну от, ви мене збили. Де я стояв? — Він відкидав кілька кісточок на рахівниці в своїй чорній голові. — Ага. Так. Тридцять п'ять сюди, тридцять сім туди. — І рушав уперед, сам-один, покинувши вас на бровці тротуару, рушав, наче на параді, — тридцять п'ять кроків сюди, через Темпл, і тридцять сім туди, через Фігероа. Невидимий ціпок відбивав йому такт. І Генрі марширував, — їй-богу, він справді марширував.
Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.
Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі в довгий, схожий на печеру вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними — та ж таки темрява.
— Що сталося, Генрі? — знову спитав я.
— Обіцяєте, що не скажете Фанні? Ви й так наговорили їй стільки зайвого, що її аж тіпає зі страху. Обіцяєте?
— Я не страхатиму її, Генрі.
— Де ви пропадали останні кілька днів?
— Я мав свій клопіт, Генрі, та й грошей не було. Міг би, звісно, дістатися й на попутних, але… То що?
— Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П'єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?
— Що там із П'єтро?
— Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес — його нового собачку. Коли його виводили, цебто П'єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.
— Хто на нього заявив, Генрі? — Мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.