Читати книгу - "Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі"

На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-

Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.

Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,

Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»

Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі

Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:

Заморожував троянду вітер, віючи на полі.

«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.

Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?

Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?

Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.

Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»

«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;

Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.

Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!

Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.

Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,

Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?

Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,

І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»

У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-

Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;

За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-

Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.

Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?

Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?

Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,

Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».

Розмовляючи з собою, йшов тужливець по долині,

Став на пагорбі - розкрився шир у блисках світлотіні.

Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;

Мовить: «Сумніву немає,- він. Його знайшов я нині!»

Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,

Зразу виросла стокротно радість, наче перед святом;

Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.

Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.

Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,-

Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту;

Передерся комір, порох впав на голову невкриту.

Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.

Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,

А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.

Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави.

Зжер вогонь йому всю душу,- він сидів блідий і млявий.

Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,-

І далека стала радість, та близький смертельний схов.

Автанділ гукнув до нього і щільніше підійшов,-

Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.

Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав

І, присівши поруч нього, співчутливо проказав:

«Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?»

Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.

Так було все, як кажу я. Очі брату він утер,

Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,

І тоді, впізнавши друга, той обійми розпростер.

Ні, йому немає рівних! - свідком бог мені тепер!

Таріел сказав: «Мій брате! Обітницю дав я сталу,

Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;

А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу,-

Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу».

Відповів той: «Що з тобою? Ти лихе надумав діло!

Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?

Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.

Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!

Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:

Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.

У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,

Бо, коли обсіли злидні,- в цім сама людина винна.

Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,

Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?

Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.

Нащо ятриш рану, нащо в'яжеш голову здорову?

Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті? Хто не млів?

У кого серця не пекли жалі неситі?

Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!

Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.

Якось мовили троянді: «Ти прикрашуєш сади,

Та зірвать тебе, колючу,- не уникнути біди».

Каже їм: «Солодке мають за гірке та за труди,

Бо здешевшає жадане - стане мов сухі плоди».

Спромоглася відказати так троянда нежива,

Хто ж з людей без муки й горя стріне радощів жнива?

Хто диявольської