Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"

Знайома кухня, знайомий візерунок на стіні і такий же знайомий сам собі я, що сидить на підлозі з пляшкою в руках.  Рано-вранці.  За вікном співають якісь чортові птиці.  Вони співають, я п'ю.  Знаю, що вона плаче.  Уже не в кабінеті, а у себе в кімнаті.  Чув, як вийшла і як закрила обережно двері.  Я навіть подумки бачив її.  Як іде зсутулившись по коридору і як плечі тремтять.

 На руках і всередині залишилося відчуття бруду.  Ніколи раніше я ТАК до неї не торкався.  Насильно.  А перед очима наш перший раз, коли цілував кожен міліметр її тіла.  Задоволення змінило розчарування.  Змінило і поховало під собою, потягнуло на дно.  Немає ніякого проклятого задоволення в тому, щоб ось так от її.  Я по-іншому хочу.  Мало мені тільки тіла.  Сам брав і сам чекав хоч якихось емоцій, хоч трохи.  Щоб відтанула, щоб сказала мені щось зовсім інше не з її репертуару в стилі «ненавиджу».

 Нестерпно хочеться зайти в ту кімнату і притиснути її до себе.  Сльози витирати пальцями, губами збирати.  Як колись.  Не виносив її сльози.  Навіть найменший натяк на них, і мені ставало херово.  Я сподівався, що зараз отримаю насолоду від її болю, але замість цього я отримав трикратну порцію цього самого болю собі.  Віддзеркалив кожну її емоцію.

 Сьорбнув ще віскі і голову закинув, обпершись на стіну.  Додому не хочеться.  Нікуди не хочеться.  Навіть в офіс.У мене інтерв'ю, нові партнери, угоди, а я все.  Я в особистому загруз.  Навіть не знаю зараз - чи добре мені було без неї, чи погано.  Але ось так не скручувало.  Швидше за все, тому що мертві нічого не відчувають.  Так і я без Ані весь атрофувався.

 Здригнувся всім тілом від того, що зрозумів: я не один тут.  Чи не почув, як вона увійшла.  Маленька дівчинка все в тій же ночнушці.  Ніжки худі - тростинки, гострі коліна.  Стоїть переді

мною.  А я спочатку не зрозумів, хто це, крізь завісу алкоголю дивлюся, голову підняв і побачив, що вона в маленькій ручці ніж стискає.  Коли тільки встигла схопити.  Невже я настільки в себе погрузився, що нічого не помітив.  На мене замахується.  І смішно одночасно, і якось соромно.  Вона замахується, а мені соромно.  Тому що знаю за що.  Нічого не говорить, тільки в очі мені своїми величезними зеленими дивиться.  І мені крізь хміль здається, що правильно це, якщо б вона мене цим ножем штрикнула.  Усе б на свої місця стало.  Мерці в могилу, живі на волю.

 Ніж за лезо перехопив і постарався чітко сказати, так, щоб по губах прочитала.

 - Ну що, принцесо,  давай, ріж!  Якщо ніж взяла, ріж.  Або не візьмеш ніколи.  Це тобі не іграшка.  У ляльки грай.

 Відібрав і на стіл поклав.  А вона все дивиться, дивиться.  Потім щось різко ручками показала і втекла.  Чорт.  Я б багато чого віддав, щоб зрозуміти, що саме показувала.  Не знаю, чому, але вона для мене була цікавою.  І це не тільки жалість через її недолік.  Дівчинка її не викликала.  А ось інтерес і пекучу цікавість - так.  Що вона знає про мене?  Що їй розповіла Аня?  Адже точно щось розповідала, раз вона каже мені про ненависть.  Я раніше з дітьми близько не стикався, а після того, як вигнав Аню, узагалі до них не наближався.  З Оленою завжди оберігався, без гумки не трахкав навіть в ті рідкісні рази, коли у мене на неї вставав і поруч не було ніякої іншої соски.  Не хотів я дітей.  Мені одного разу вистачило ... А взагалі, хотів, звичайно.  Свою дівчинку хотів із минулого.  Ту, яку колихав ночами.  А інших не хотів.

 Я ніж підніс до обличчя, покрутив у себе перед носом і встав із підлоги, піднімаючи зі стільця свій піджак і набираючи свого водія.  Поки по коридору йшов, її обличчя перед очима бачив.  Трикутне, якесь котяче.  Зовсім на Аню поблизу не схожа.  Раніше в оману світле волосся вводили.  Але я побачив зовсім поруч і не знайшов подібності.  У батька свого, напевне.  Постарався згадати обличчя того придурка, до якого Аня їздила за моєю спиною, і не зміг.

 Тільки її мордочку бачу і погляд зовсім не дитячий.  Скільки в ньому ненависті, скільки злості.  За матір заступається.  Відчайдушна дівчина, смілива.  Тільки я себе в цей момент, як і тоді, коли вона своє «ненавиджу» мені губами вимовляла, мерзотою відчув.  Зупинився навпроти відчинених дверей у дитячу.  Регіна привіталася, відкриваючи штори на вікні, а я чомусь на іграшки подивився, які, мабуть, дістали з сумки, що лежить на підлозі.  Жодної ляльки.  Ведмідь запраний, голий пупс і пластмасова сіамська кішка з закрученим хвостом.

 «Це тобі не іграшка.  У ляльки грай ». Що ж її татко їй жодної не подарував?  Подумав зло, і в той же час знову тягуче почуття в області грудей з'явилося.  Мені здавалося, що у маленьких дівчаток неодмінно повинні бути ляльки.  Що ж ти, Аню, ніразу грошей не попросила, раз так херово вам було, що дитині ляльку купити не могла?  Як ти взагалі жила всі ці роки?  Якого біса у мене тоді не взяла?

 Алкоголь ще весь не вивітрився, а я в офіс помчав стрімголов.  Альберт подзвонив, що досьє на Аню повністю зібрано.  Кожен крок законспектували.  Уже в мене на електронці лежить.  Подумки я був готовий побачити що завгодно.  Подумки я вже знайшов з дюжину її коханців, перерахованих у досьє, і всіх підвісив за яйця.  Я навіть придумав, як кожного з них звати.  Чортів маніяк.  У мене завжди від неї мізки плавилися, і думати тверезо я ніколи не міг.

 В офісі мене зустріла секретарка з чашкою подвійного еспрессо.  Я на ходу взяв каву, привітався і пройшов до себе в кабінет.  Ні, не читати ділові листи, як і не переглядати нові контракти, а тремтячими руками розкрити файл і жадібно вичитувати кожен рядок.  По мірі того, як читав, ні чорта зрозуміти не міг.  Усі ці п'ять років на одній роботі.  Ніяких хахалів.  Ніяких романів.  Або це хтось відредагував?  Прочитав про те, що мати її померла рік тому.  Я її пам'ятав.  Подобалася вона мені.  Ми відразу порозумілися.  Я її в машині по місту катав, коли теща сказала, що через хворі ноги на вулицю кілька років не виходила.  На крісло грошей немає, а на милицях їй уже не спуститися, і Аннуся дуже тендітна, щоб на собі тягти.  Ми її з сусідом на стільці з квартири винесли, униз спустили, і я давай по місту носитися.  Вона не боїться, сміється.  Я тоді вперше бачив, як людина щиро радіє чомусь абсолютно буденному, чомусь, що у всіх є як само собою зрозуміле.  Просто з нею було, легко.  Як у гості прийду, вона чай поставить і млинцями пригощає.  Я ніколи не знав такого.  У нас кухарка, їжа ресторанна, меню закордонне.  А я до тещі на млинці.  Це поки до Ані мотався.  Потім до себе її забрав, обіцяв, що матері квартиру купимо поряд, коли дочка народиться ... Набрехав, виходить.  І тут же скинув це їдке почуття провини.  Нічого я не винен.  Якщо б її дочка роги мені не наставила, то я б слово своє стримав.  Немає моєї провини ні перед ким.  Я, як умів, любив її, я заради неї на все був готовий.  Щастя своє тільки в ній і бачив.