Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

Відімкнувши важезні засуви на дверях моєї квартири, я впустив чужинця до себе. Він замкнув за нами двері.

Я поставив валізку на бетонну підлогу й сказав:

— Сідайте. — А сам пішов на кухню. Удаючи із себе ідеального господаря, я гукнув: — Що вам принести випити, Марко?

Він відповів з-за моєї спини:

— Дякую, нічого. Я — пас.

Придушивши рефлекторне бажання підскочити від несподіванки, я витягнув із холодильника апельсиновий напій, пішов назад до вітальні й сів на край розкладного шкіряного крісла. Мій гість сів на диван.

— Хто ви насправді? — спитав я чоловіка, який уже обводив поглядом моє помешкання, придивляючись до фото в рамці, старих газет у кутку й до кожної назви кожної книги. У мене з'явилося таке враження, що до мене «завітав» дуже пильний оперативник.

Нарешті він поклав свій «Сміт-енд-вессон» на кавовий столик — за десять футів від мене, тому я не міг до нього дотягнутися. Понишпоривши в нагрудній кишені, чоловік витягнув двома пальцями бізнес-візитку й запустив її мені по скляній поверхні столу.

Я прочитав надруковане на картці ім'я — і моє серце майже зупинилося.

Я знав, що то за картка. Я вже читав її раніше: Чарльз Ролінз. Фотограф. Журнал «Ток Віклі».

Я став похапцем гортати спогади. Уявив Марко без вусів, а потім пригадав погано видиме обличчя Чарльза Ролінза тієї ночі, коли з води витягнули понівечене тіло Рози Кастро.

Тієї ночі, коли Ролінз дав мені свою картку, на ньому була бейсболка і, здається, сонцезахисні окуляри. Значить, то був іще один маскарад.

Неприємний холодок на спині підказував мені, що оцей елегантний симпатичний тип, що сидів на моєму дивані, був поруч зі мною — майже так само близько, як і зараз — увесь той час, що я провів на Гаваях. Майже з моменту мого прибуття.

Я й гадки не мав про його присутність, зате він за мною стежив.

Чому?

Розділ 63

Чоловік, що сидів на моєму улюбленому дивані, пильно вдивлявся мені в обличчя, а я відчайдушно намагався склеїти докупи шматки інформації.

Я пригадував той день на Мауї, коли зникли Макденіелси й ми з Едді Кеолою намагалися знайти Марко — неіснуючого водія.

Я пригадав також, що після того, як у ліжку в готелі на Ланаї знайшли тіло Джулії Вінклер, Аманда намагалася допомогти мені знайти папарацо на ім'я Чарльз Ролінз, бо він був останнім, кого бачили з Вінклер.

Раптом мені на думку спав Нільс Бйорн — іще один фантом, котрий мешкав у готелі «Вейлі Прінсес» одночасно з Кім Макденіелс. Бйорна так і не допитали, бо він вчасно зник.

У поліції вважали, що Бйорн не мав стосунку до викрадення Кім, а я ж, розслідувавши, хто такий Бйорн, переконався, що то хтось просто користується ім'ям померлого чоловіка.

Одні лише ці факти підказували мені, що містер Симпатяга, що сидів у моїй кімнаті, був щонайменше вправним шахраєм, майстром перевтілення. І якщо це так, якщо Марко, Ролінз та, можливо, Бйорн є однією й тією самою особою, то що це означає?

Я відкинув потік моторошних думок, що ринули мені в голову. Тремтячою рукою я відкрутив кришку пляшки з газировкою й подумав: «А чи не поцілував я Аманду востаннє у своєму житті?»

Я подумав про необлаштованість та хаотичність свого життя, про репортаж, який уже давно мав здати Аронштайну, про заповіт, який я ще не склав, про мій страховий поліс — до речі, я заплатив останній внесок чи ні?

Я був не лише переляканий, а й розлючений: «От сука! Невже це останній день у моєму житті?! Мені ж потрібен час, щоб привести в порядок свої бісові справи!»

Може, рвонути до «Берегти»?

Навряд чи вийде.

Марко-Ролінз-Бйорн сидів поруч зі своїм револьвером. 1, як на зло, поводився напрочуд спокійно й розслаблено. Закинувши ногу на ногу, він спостерігав за мною так, наче дивився телевізор.

Цей момент я використав для того, щоб добре запам'ятати ввічливо-заспокійливе симетричне обличчя цього вилупка. На той випадок, якщо мені вдасться звідси вшитися. Якщо в мене з'явиться шанс описати його копам.

— Можеш звати мене Анрі, — перервав він мої думки.

— А прізвище?

— Не переймайся. Все одно це вигадане ім'я.

— Ну, і що тепер, Анрі?

Він посміхнувся.

— Тобі часто кажуть щось на кшталт: «Вам слід написати книгу про моє життя»?

— Щонайменше раз на тиждень, — відповів я. — Кожен гадає, що історія його життя тягне мінімум на захоплюючий бестселер.

— Ага. А чи багато серед цих людей замовних убивць?

Розділ 64

У моїй спальні задзвонив телефон. Мабуть, то була Аманда. Анрі похитав головою, тому я задовольнився тим, що моя кохана залишила своє повідомлення на автовідповідачі.

— Я маю багато чого розповісти тобі, Бене. Розслабся. Налаштуйся лише на поточний момент. Наша розмова займе певний час.

— Не заперечуєш, якщо я принесу магнітофон? Він у мене в спальні.

— Не зараз. Лише після того, як ми укладемо нашу угоду.

— Гаразд, — сказав я. — Говори. — А сам подумав: «Він що, жартує? Убивця-контрактник хоче сам укласти зі мною контракт?»

Пістолет Анрі був за півсекунди від його руки. Я тільки й міг, що підігрувати йому, поки в мене не з'явиться шанс.

Найгірші з аматорських автобіографій починаються приблизно такими словами: «Я народився…» — тож я відкинувся на спинку й приготувався слухати нудну сагу.

Та Анрі мене не розчарував. І розпочав свою