Читати книгу - "Фатальна ніч, Влада Клімова"

Я мовчки відімкнула двері, поставила сумку, пішла до кухні, взяла келих, наповнила водою й хотіла подати гостю. Та ввічливий швейцарець вирішив мені допомогти. Він пройшов за мною і, дивлячись своїм неймовірно прекрасним поглядом в мої схвильовані очі, дійсно попив води. А потім поставив склянку на стіл і вперше після вбивчої розлуки оповив мене своїми сильними жаданими руками. Я застогнала від насолоди й принишкла, наче боялася сполохати те, що відчуваю. Дуже обережно горнулася до його гарячих пульсуючих грудей і блаженно посміхалась, а з очей вже давно текли щасливі сльози.

Берк продовжував огортати мене собою, а я тонула в Його теплі й молилася всім святим, щоб ці солодкі відчуття ніколи більше не залишили НАС. Джордж цілував мою дурну голову й не говорив ані слова. А навіщо? Хіба треба було ще щось казати? Нас і так вже повністю поглинула п’янка насолода поєднання світів, душ, тіл, життя – навіть стоячи тут посеред кухні.

Дивно, але тепер мій гість легенько відштовхнув мене й від такої несподіванки я ледве не скрикнула. Та мій єдиний зняв з шиї свій дорогий ланцюг, розстебнув і взяв до рук мою іменну каблучку.

– Здається це твоє. Я хочу, щоб воно було на місці. Дай пальчика, моя кохана наречена. Нехай ще трішки посумує. Я тут приготував для нас сюрприз, якщо ти звісно не відмовишся носити, – його чарівний голос звучав у всій мені та байдуже було, що Берк запропонує. А він відкрив сторінку на телефоні й показав... обручки!

– Ця пара – моя остання робота. Там в Африці дуже спекотно і я працював уночі, щоб відволіктися найпрекраснішими думками про наше майбутнє. Інколи здавалося, що я просто несповна розуму, адже ти прогнала мене, а я сподівався і все одно мріяв та молився...

Він говорив своїм оксамитовим голосом і з кожним почутим словом у мене всередині, одна на одну, котилися збурені хвилі Щастя. Їх було так багато, що перелічувати я не буду, бо просто не стане часу. Скажу лише, що в душі вже бушував цілий океан. Я не витримала і приклала пальця до його шовкових вуст та покірно попросила:

– Мовчи. Дурна була. Прости... Не проганяла я тебе. Не можу. Я не жила без тебе, так само як і ти, – і тепер підставила пальця, щоб каблучка опинилася на своєму законному місці. Ні, не на законному – на власному, на єдиному, на природному. Більше ніколи її не зніму й, доки жива, не віддам нікому!

Перенасичений задоволенням магічний погляд мого мільярдера спалахнув вогнями феєрверка, котрий в день наших заручин квітнув над його маєтком. Він тяжко, але солодко зітхнув, примружив ті хитренькі очі й прошепотів:

– Ось так. Тепер можна дихати далі. Я не відриваю тебе від справ? Ти ж тільки прийшла, а я тут зі своїми іграшками причепився.

– Чому ти такий же жорстокий, як я? Для рівноправ’я, так? Які у мене можуть бути справи, коли я вже знову не просто існую, а живу в тобі? – відчувала я неймовірне блаженство, що наближається й танула від очікування.

– Так, пані, ми однакові. Саме тому не маємо кордонів ні тіла, ні душі... Я так нестерпно хочу мою Зореньку відчути всю-усю! Прошу: дозволь я буду головним в цей вечір? – таємниче заглянув у мої очі неперевершений звабник, а я не розуміла, як ще тримаюся та пояснила:

– Не хочу вечір. Хочу кожну мить, усе життя, до краплі, до клітинки. Завжди належатиму одному тобі. Вже все, згоріла в пеклі горя леді-бос. Віднині та довіку твоя раба, мій божевільний мільярдере...

І не відриваючи погляду від його потемнілих, до нестями збуджених очей, я поцілувала каблучку, а потім потягнулася до Нього всім тілом. Мій Берк знову поривчасто зітхнув і, як тоді вечірню сукню, тихенько скинув з моїх плечей вже зайву наразі курточку.