Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Під час метушні, яка почалася після виявлення тіла Роджерса, я прослизнув у кімнату Ломбарда і забрав його револьвер. Я знав, що він узяв його з собою – насправді я доручив Моррісу під час розмови з Ломбардом запропонувати йому взяти із собою револьвер.

Під час сніданку, доливаючи каву міс Брент, я підлив туди свою останню дозу хлоралу. Ми залишили її в їдальні. Трохи пізніше, коли я туди вислизнув, – вона була майже непритомна, і тому було легко вколоти їй дозу ціаніду. Поява джмеля, можливо, і дитяча витівка – але так чи інакше, повірте, мене це радувало. Я хотів якомога ближче дотримуватися тієї дитячої лічилки.

Одразу ж після цього сталося те, що я і передбачав, – здається, сам це запропонував. Нас усіх ретельно обшукали. Я надійно заховав револьвер, і в мене більше не було жодних ціанідів або хлоралу.

Саме тоді я натякнув Армстронґу, що нам потрібно втілити наш план. Усе просто – наступною жертвою мав стати я. Це може спантеличити вбивцю – у будь-якому разі, якщо мене вважатимуть мертвим, я зможу пересуватися будинком і стежити за невідомим убивцею.

Армстронґ був у захваті від цієї ідеї. Ми втілили її того ж вечора. Трохи червоного мулу на лобі, червона штора й трохи пряжі – сцена готова. Полум’я свічок сильно мерехтіло в напівтемряві, а єдиною людиною, яка оглядала мене зблизька, був Армстронґ.

Це чудово спрацювало. Міс Клейторн заверещала на весь будинок, коли наткнулася на водорості, які я дбайливо прилаштував у її кімнаті. Усі кинулися нагору, а я прийняв позу вбитого.

Ефект, коли вони знайшли мене, був вражаючим. Армстронґ виконав свою роль на високому професійному рівні. Вони віднесли мене нагору й поклали в ліжко.

Нікому не було до мене жодного діла, усі вони були смертельно налякані й боялися одне одного до безтями.

За чверть друга я мав зустрітися з Армстронґом за межами будинку. Я відвів його трохи вбік, за будинок на край скелі. Сказав, що тут ми зможемо побачити, якщо хтось наблизиться, але нас самих із будинку не буде видно, оскільки вікна спалень виходять на інший бік. Він зовсім нічого не підозрював – і все-таки він мав би знати – якби він тільки згадав слова вірша. «Піймався на гачок…» – він таки піймався на мій гачок.

Це було дуже легко. Я гукнув його, нахилився над урвищем, попросив його глянути, чи це часом не устя печери.

Він перехилився. Швидкий енергійний поштовх порушив його рівновагу, і він плюхнувся у бурхливе море внизу. Я повернувся у будинок. Мабуть, Блор почув мій тупіт.

Через кілька хвилин після того, як я повернувся в кімнату Армстронґа, знову її покинув, цього разу трохи пошумівши так, щоб мене почули. Спустившись сходами донизу, я почув, як відчиняються двері. Мабуть, хтось просто побачив мій силует, коли я виходив із дверей.

Минула хвилина чи дві, перш ніж вони пішли за мною. Я одразу ж пішов за будинок і заліз назад через вікно в їдальні, яке залишив відчиненим. Я зачинив вікно, а пізніше розбив скло. Потім я пішов нагору й знову ліг на ліжко.

Я вирахував, що вони хотіли обшукати будинок, але припускав, що вони не будуть уважно оглядати трупи, а лише трохи піднімуть простирадло, щоб переконатися, що це не Армстронґ, замаскований під труп. Саме так і сталося.

Забув сказати, що повернув револьвер у кімнату Ломбарда. Когось, можливо, зацікавить, де він був захований під час обшуку. У коморі була велика купа консервів. Я відкрив нижню банку – думаю, там було печиво, сховав револьвер і заклеїв назад клейку стрічку.

Я правильно прорахував, що ніхто не буде переглядати купу, схоже, незайманих продуктів харчування, тим більше, що всі верхні банки були запаяні.

Червону шторку я заховав, заклавши її під ситцевий чохол одного зі стільців у вітальні, а вовну запхав у подушку крісла, вирізавши в ньому невеликий отвір.

І зараз настав момент, якого я очікував: троє людей настільки боялися одне одного, що всяке могло статися – і в одного з них був револьвер. Я спостерігав за ними з вікна будинку. Коли Блор підійшов, у мене був напоготові великий мармуровий годинник. Блор вийшов із гри…

З мого вікна я бачив, як Віра Клейторн застрелила Ломбарда. Смілива й винахідлива молода жінка. Я завжди думав, що вона йому пара. Щойно це сталося, я встановив декорації у її спальні.

Це був цікавий психологічний експеримент. Чи буде усвідомлення своєї провини, стану нервового напруження від того, що вона щойно застрелила людину, а також гіпнотичного навіювання самого цього місця, достатньо, щоб змусити її покінчити з собою? Я думав, що так. Я мав рацію. Віра Клейторн повісилася на моїх очах, я стояв у тіні шафи.

А тепер остання сцена. Я вийшов, підняв стілець і поставив під стіну. Пошукав револьвер і знайшов його на сходах, там, де дівчина впустила. Я був обережний, хотів зберегти на ньому відбитки її пальців.

А зараз?

Я повинен це дописати. Я згорну цього листа, покладу його в пляшку й кину пляшку в море.

Чому?

Так, чому?

Я хотів вигадати таємниче вбивство, яке ніхто не зміг би розплутати.

Але жоден митець, тепер я це розумію, не може вдовольнитися лише мистецтвом. Існує природна тяга до визнання, заперечувати якої не можна.

Я маю, дозвольте з усім смиренням зізнатися, жалюгідне людське бажання, щоби хтось дізнався, наскільки я розумний…

Отже, я припустив, що таємниця Солдатського острова залишиться нерозгаданою. Звичайно, може статися, що поліція виявиться розумнішою, аніж я думаю. Є, зрештою, три підказки. Перша: поліція прекрасно знає, що Едвард Сетон був винен. Отже, вони знають, що один із десяти людей на острові не був убивцею у повному сенсі цього слова, а з цього випливає, як це не парадоксально, що за логікою ця людина має бути вбивцею. Другий ключ до розгадки міститься в сьомому куплеті вірша. Смерть Армстронґа пов’язана з «гачком», який він проковтнув, – або, радше, внаслідок чого він його проковтнув! Можна сказати, що на цьому етапі справи є чіткий натяк – що Армстронґа обманули й убили. Звідси можна почати перспективну лінію розслідування. Тепер є лише четверо людей і з цих чотирьох я єдиний викликав у нього довіру.

Третій знак – символічний. Спосіб моєї смерті, знак у мене на лобі. Мітка Каїна.

Думаю, я мушу сказати ще дещо.

Після того, як я закоркую пляшку з посланням у море, я піду в свою кімнату і ляжу на ліжко. До моїх окулярів прикріплений чорний шнурок – але це гумка. Вагою тіла я натисну на окуляри. Гумкою я огорну дверну ручку та прикріплю до неї, не надто затягуючи, револьвер. Далі, думаю, станеться ось що.

Моя рука, замотана хустинкою, натисне на гачок. Після пострілу рука впаде, револьвер, потягнутий резинкою, полетить до дверей, удариться об дверну ручку, звільниться від гумки і впаде. Гумка, більше не натягнута, буде невинно звисати з окулярів, на яких лежатиме моє тіло. Хустинка лежатиме на підлозі, та ніхто на неї не зважатиме.

Мене знайдуть на ліжку, з простреленою головою, так, як це засвідчено в записах інших жертв. А до того часу, як наші трупи оглядатимуть, точно встановити час смерті вже буде неможливо.

Після відпливу з материка сюди прибудуть човни й люди.

І на Солдатському острові знайдуть десять трупів і нерозв’язану загадку.

Підписано:

Ловренс Ворґрейв.