Читати книгу - "Небо над Віднем"

Комісару подумалось про Ляшевського, який одурив і його, і поліцію. Хотілося задушити сучого сина... Цікаво, що в тих документах, якщо він наважився на таку небезпечну гру з австрійським урядом? Без сумніву, щось надважливе, якщо Гофман вимагає від Рейхсрату такі великі гроші. І як, чорт забирай, могли у Відні так помилитись, вибравши його для таємної роботи? Адже тепер точно зрозуміло, що він займався не лише постачанням тютюну для армії.

І чим, цікаво, Гофман так насолив цим Bruderferajn, що й вони на нього полюють? Зрештою, можливо, цей пройдисвіт навмисне розіграв самогубство, щоб позбутися їхнього переслідування, а заодно й не платити борг у казино?

— Скурвисин, — тихо промовив комісар і видихнув черговий струмінь диму.

Гофман, безперечно, відчайдух. І, схоже, ця відчайдушність в нього поєднується з неабияким розумом. Таких ловити найважче. До того ж в місті, де він більше не має комісарських повноважень.

За кілька годин до світанку Вістовичу вдалося знову задрімати, але на ранок він почувався препаскудно. Сонливість не проганяла навіть міцна кава і крижане повітря з вікна, яке він час від часу прочиняв, щоб збадьоритись.

Марта все ще спала. Складалося враження, що вона прокинеться лише тоді, коли її тіло знову запрагне морфію.

Перед полуднем знову несподівано прийшов Самковський. Він дещо знічено запитав дозволу зайти досередини, а потім не одразу наважився розпочати розмову. Власне; таким Вістович його пам'ятав завжди. Теперішня нахабність раніше ховалася в нього десь глибоко всередині.

— Маю передати подяку від військових, — сказав він, — ви їм дуже допомогли з тим морфієм, пане Вістовичу.

Комісар кивнув.

— Я радий, що вдалося, Самковський.

— Також наші офіцери запевнили, що при потребі теж стануть пану в пригоді, незважаючи на те...

Тут він запнувся.

— ...що я русин? — посміхнувшись, доповнив комісар.

— Ми, зрештою, всі львів'яни, — поспішив сказати той, — просто, часи, курва, такі.

— В такі часи я відчуваю себе радше віденцем.

Самковський знизав плечима:

— Вони минуть, пане Вістовичу. Щоправда, Лемберг вже не буде таким, як раніше... Я, зрештою, прийшов не лише тому. Вночі сталося вбивство, і я впевнений, що вас воно зацікавить.

— Он як? Кого ж убито?

— Людину, що мала певне відношення до Леона Гофмана.

— Тоді ви, безперечно, маєте рацію. І хто ж це?

— Його ім'я Казимир Ляшевський.

— От шляк! — вигукнув комісар.

Самковський здивовано глянув на колишнього шефа.

— Ви знали цього чоловіка? — запитав він.

— Вчора з ним познайомився. Саме Ляшевський розповів мені про самогубство Гофмана.

Вістович вирішив змовчати про нічний дзвінок з Відня.

З сусідньої кімнати долинув тихий спів. Вочевидь, Марта нарешті прокинулася.

— Якщо пан бажає, можемо вирушити на місце злочину, — ховаючи усмішку, запропонував Самковський.

— Авжеж, — кивнув комісар, невідомо чого почервонівши, ніби в його домі не могло бути з якихось причин жінки, — хвилинку, я зберуся...

Він зайшов до кімнати, де була Марта, і побачив, що та стоїть навпроти вікна, виконуючи якісь балетні, напрочуд зграбні рухи. Зачувши його кроки, вона озирнулась.

— Доброго ранку, любий Гофмане... — привіталася дівчина. — Яке в тебе гарне нове помешкання. А можна подивитися інші кімнати?

— Облиш, ти знаєш, що я не Гофман, — розізлився Вістович, — вдаєш із себе пришелепкувату морфіністку, бо так тобі зручніше.

— Що ти таке кажеш? — засміялась вона.

— Послухай, Марто. Мені потрібно вийти з дому.

— Куди? — запитала дівчина, озираючись знову до вікна.

— Це моя справа. Вчора я привів тебе сюди, щоб ти не замерзла на вулиці, але сьогодні...

Далі комісар замовк. Він мав додати: «Сьогодні ти мусиш піти», проте не зміг.

— Тобі є куди подітись? — натомість запитав він.

— Немає...

— Гаразд, зоставайся тут. Нічого іншого, як тобі повірити, мені не лишається...

Він вийшов з кімнати, а коли з Самковським вони опинились на вулиці, замкнув двері і поклав до кишені ключа.

Казимира Ляшевського було вбито в його помешканні на вулиці Джерельній. Він жив на другому поверсі кам'яного будинку, а під ним містилася майстерня кравця. Вбивця, як вважав Самковський, видерся по дощовій трубі й проліз через вікно. Зробивши свою справу (вдаривши Ляшевського ножем), тим самим шляхом зник. Майстри, що працювали в майстерні за дня, вже на той час пішли додому. Найближчі сусіди жили надто далеко, вулиця освітлювалась кепсько, тому жодних свідків не знайшлося. Про те що господар не відчиняє, вранці повідомив поліцію пекар, якому Ляшевський заборгував за тиждень. Чоловікові здалося, що той від нього просто ховається і він попрямував одразу до найближчого постерунку. Поліціянти довго стукали, а потім, після вмолянь пекаря, підважили і зняли двері. На щастя, будівельники колись їх поставили абияк. Всередині на ліжку лежав труп господаря.

— Бездоганна робота, — промовив Самковський, коли вони прибули на місце. Він підійшов до тіла й зняв з нього простирадло. — Вбивця завдав усього одного удару, але точно в шию. Цей невдаха навіть не встиг прокинутись...

Вістович, тим часом, оглядав вікно.

— Схоже, воно не зачинялося, — промовив він, — защіпка зсередини давно відірвана. Ляшевському достатньо було того, що віконна рама щільно прилягала до варцабу. Тож вберегтися він міг від холоду, проте не від грабіжників та вбивць. Оце й коштувало йому життя.

Оглянувши ретельно все приміщення, комісар вийшов на вулицю. Вікно кімнати виходило в сад. Недоглянутий і занедбаний ще, мабуть, з позаминулого року. Самковський, безперечно, був правий: вбивця дістався другого поверху, вилізши по стічній трубі. Місцями було видно, як він облущив стару фарбу, оголивши свіжі клапті іржі.

Погода сьогодні видалася морозяною, проте вчора була відлига. А тому комісар почав ретельно обстежувати грунт. Поміж клаптями снігу і шматками мертвої трави він врешті знайшов те, що шукав — достатньо виразний свіжий слід, який відбився неподалік стіни. Схоже, як не обережно діяв убивця, але не втрапити ногою в пухку садову землю йому не вдалося. Мороз зробив з цього сліду чудовий зліпок для криміналіста.

Комісар дістав з кишені блокнот і олівець. Знайшовши чисту сторінку серед своїх записів, він зробив ретельну замальовку і повернувся в будинок.

— Що скажете? — запитав його Самковський, ніби вони знову працювали разом.

Як і в старі часи, в цьому погляді світилася надія і дещиця заздрощів. Колишній шеф, безперечно, вже знав чимало.

— Це вбивство —