Читати книгу - "Любов і піраньї"

— Не знаю… Дивний якийсь.

Бідолашний мисливець так і лишився голодним. Він не зміг підхопити напівдохлу, абсолютно нерухому піранью із дзеркально рівного плеса. Мені, чесно кажучи, було його жаль. Важко припустити, чим він харчується в реальних умовах. Хіба мертвечиною. А це, погодьтеся, геть не личить птахові, що носить горде ім’я яструба.

Зрештою я не витримав і сказав Айлтону припинити знущання.

— Та ну його! Це якийсь напівстраус, а не яструб, їй-бо! Забираємо рибину і гайда шукати іншого. А то він ще, чого доброго, потоне під час цього неподобства.

Загнавши яструба, який попри всі невдачі відчайдушно намагався врятувати свою репутацію і готувався до нової спроби, криками назад на дерево, ми підпливли до піраньї і витягли її на борт. Як я і думав, рибина не витримала ганьби і померла…

Пригадую, коли Айлтон викинув у воду решту очеретяних бадилин, я зміркував, що сьогоднішні розваги врешті-решт завершилися. Фантастична рибалка на піраній, годівля диких яструбів — цього було цілком достатньо навіть для такого відчайдуха, як я.

Втім, я помилявся. Найголовніші пригоди підстерігали нас попереду.

* * *

Чи бували ви у дельфінарії? Напевно, що так. А якщо ні, то, безсумнівно, хоча б раз бачили шоу з дельфінами по телевізору. Тож зараз, будьте ласкаві, напружтесь і спробуйте пригадати, що вам найбільше сподобалося. Гадаю, першим, що спаде на думку, будуть не морські котики, які приймають собачу стійку на тумбочці, чи які-небудь інші ластоногі, котрі бавляться з м’ячем або ж плескають у ласти, лежачи на боці. Зазвичай найбільш вражаючим епізодом «водяного» дійства є виступ дельфінів, але не тоді, коли вони мазюкають пензлем по полотнищу чи катають на горбі дресирувальників у лискучих костюмах. Як на мене, найбільш захопливим та притягальним моментом є стрибки дельфінів через металеві кільця, що висять високо над водою. Видовище чималого морського ссавця, котрий завдяки одному змаху могутнього хвоста вистрелює з води наче ракета, здіймаючись над поверхнею на два-три метри, не залишає нікого байдужим.

Власне, я розказую все це для того, аби перед вашими очима, шановні читачі, постала неповторно яскрава картинка: сильний і граціозний дельфін, котрий стрімко вискакує з води. Уявили? Ну от і добре. А тепер, друзі, підкиньте дров у вогнище вашої уяви і подумки замініть довгоносого дельфіна на крокодила приблизно таких самих розмірів. Ну і як вам картинка? Ото було би шоу! Космос, чи не так? Крокодил, який вилітає із води…

«Але такого не буває, — заперечите ви, — крокодили не літають!». І я вас зрозумію, шановні, і навіть не буду з вас глузувати й насміхатися, позаяк до поїздки в Бразилію сам так думав.

* * *

Попрощавшись із яструбами, ми продовжили спуск вниз за течією. Сонце вже давно промайнуло найвищу точку і поволі загрібало на захід, хоча й не збавляючи жару. Фабіо стернував, заклавши ногу на коліно й недбало притримуючи рукою ручку двигуна, тоді як Айлтон перебрався на ніс плоскодонки і невідривно видивлявся щось у кущах, які мигтіли за бортом.

Невдовзі дрімучі зарості, що обрамляли річку, звузились, залишаючи не так багато простору для маневру. Ліворуч над водою поставали обвиті повзучими рослинами тропічні дерева, зате справа — громадилися значно нижчі, проте набагато густіші кущі, де-не-де ущільнені невисоким очеретом.

Вимкнувши двигун і загальмувавши хід, Фабіо неквапом підвів суденце до корчів біля правого берега Ріо Кларо (точніше, до корчів з правого боку Ріо Кларо, оскільки берега не було видно — далі за плетивом гілля здіймалась стіна тонких та високих дерев, однак поміж них також полискувала вода). Пропливаючи коло розкидистого куща, на якому висіло кільканадцять сплетених із засушеної трави яйцеподібних пташиних гнізд, схожих на плоди якогось фантастичного інопланетного дерева, Фабіо тихо гукнув до Айлтона і тицьнув пальцем на воду. Метнувши погляд у вказаному напрямі, я спочатку нічого не побачив, одначе згодом посеред крихкого віття, ряски та водоростей розрізнив замасковану сталево-сіру мордяку чималенького каймана. Айлтон перебрався на середину човна, обережно відгорнув рукою галузки, а тоді, оцінивши на око розміри рептилії, задоволено кивнув. Коричневе око плазуна з жовтими цятками й прожилками та вузькою вертикальною щілиною-зіницею насторожено спостерігало за нашим пересуванням. По-моєму, те двометрове дурбецало все ще сподівалося, що ми його не помітили.

Не зводячи очей з рептилії, Фабіо взяв до рук бамбукову вудку і відчепив від неї леску з гачком, перетворивши вудлище на звичайну жердину. Айлтон дістав з коробки піранью, після чого, забравши у фазендейро вудку, нашпилив рибину на її краєчок. Глухо хряснули кістки, рибина кілька разів конвульсивно смикнулась і затихла. Переконавшись, що хижачка міцно сидить на бамбуковому вудилищі, провідник вдруге схилився над кущами і акуратно просунув поміж них жердину, спинившись тільки тоді, коли наштрикнута піранья опинилась на відстані п’ятдесяти сантиметрів від носа каймана. Б’юсь об заклад, крокодил запримітив рибу, однак продовжував непорушно лежати у воді.

Перегодя Фабіо, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не розхитувати човна, опустив весло, здійснивши кілька коротких гребків від себе. В результаті плоскодонка рушила з місця і дуже повільно поповзла по воді кормою вперед, прямуючи до центра річки. І тоді… кайман ворухнувся! Точніше, сам по собі плазун лишався нерухомим, не опускаючись і не підіймаючись з води, не змінюючи осклянілого виразу очей, однак — він поплив слідом за піраньєю. Все, що підтверджувало рух плазуна, — це мініатюрні хвильки, котрі розходилися симетричними променями від напівзануреної у воду пащі.

— Що ти робиш? — шепнув я, підсівши до Айлтона.

— Виманюю його з корчів…

Від напруги на скронях, на потилиці та над верхньою губою гіда проступили мутні росинки поту.

— Для чого?

В очах бразильця проблиснули лукаві іскорки. Стерши вільною рукою краплі поту з лоба, він прошепотів:

— Скоро дізнаєшся.

Кайман плавно й розмірено плив за нашим суденцем, лишивши над водою лиш очі та ніздрі. Він скидався на підводний човен, що мчить у надводному положенні, виставивши над поверхнею командну рубку. Зрідка на віддалі двох метрів від голови проступали каламутні завихрення — результат роботи могутнього хвоста.

Менш ніж за хвилину ми винадили товстошкурого хижака зі сховку на відкриту воду.

А потім — все зупинилося…

Фабіо покинув гребти, лишивши весло у воді; Айлтон закляк, тримаючи перед собою жердину з піраньєю на кінці; кайман зачаївся, втупившись невидющим поглядом кудись за наші спини; здавалося, навіть річка застигла, боячись осквернити блюзнірським плюскотом хвиль таємничість моменту.

Виманюємо каймана ближче до середини річки

Гадаю, ви