Читати книгу - "Таємні стежки"

кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.

Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».

Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.

Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.

— Щось трапилось, — сказав по дорозі додому Микита Родіонович.

— Так, і незвичайне, — погодився Андрій.

Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.

З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.

— Цей зошит нам пригодиться, — сказав Микита Родіонович. — Ми його використаємо проти нього.

— Яким чином?

— Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.

Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.

— Ви здивовані моїм приходом? — спитала Тряскіна.

— Здивований.

— У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?

— Мабуть, ні.

— Чому? — трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.

— Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він — сусідам, а ті — нам.

Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.

— Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, — примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.

— А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? — спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.

— Що?

— Так.

— Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!

— Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, — запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання — що Тряскіна збирається робити далі.

Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.

Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.

— Я згодна почекати, — сказала Варвара Карпівна. — Але в мене так багато неясностей, в голові — сумбур…

— Тобто?..

Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:

— Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?

— На це питання я вам уже відповідав, — спокійно промовив Ожогін. — Покладіться цілком на мене.

— Добре, — зітхнула Тряскіна, — я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?

— Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.

Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.

— Так, — промовила вона тихо, — але що я можу ще зробити?

— А от про це давайте подумаємо разом.

XXVII

Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.

Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.

Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.

— Погана справа: посуха буде з весни, — сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. — Ось дивись. — Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. — Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…

Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.

Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.

— І озеро недовго проживе без дощу, — сказав Кривов'яз, — висохне…

Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..

Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.

— Повернувся, — тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. — Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.

Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.

Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.

— Ну? — коротко кинув Інокентій Степанович.

Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.

Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.

— Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? — звернувся він до Костіна.

Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:

— Звичайно.

Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві