Читати книгу - "Айвенго"

— Це зі страху перед саксами! — підхопив де Брасі зі сміхом.

— Нам нетреба іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб цих кабанів приперти до стіни.

— Досить жартувати, добродії лицарі, — сказав Фіцурс. — А вашій високості настав час запевнити поважного Седрика, що в таких жартах жодної образи для нього немає, хоча наше зубоскальство й може видатися образливим незвичній людині.

— Образи? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим. — Сподіваюся, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи гостеві. Ну ось, я знову наповнюю келих і п'ю за здоров'я самого Седрика, якщо він відмовляється пити за здоров'я свого сина.

І знову пішла по колу заздоровна чара, супроводжувана лицемірними промовами придворних, які, однак, не справили на Седрика бажаної дії. Хоча від природи він був не дуже тямущий, але все-таки мав непогану інтуїцію, щоб не піддатися на всі ці люб'язності. Він мовчки вислухав наступний тост принца, проголошений «за здоров'я сера Ательстана Конінгсбурзького», і випив разом з усіма.

Сам Ательстан лише вклонився у відповідь на зроблену йому честь і одним духом перехилив величезний келих.

— Ну, добродії, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина починало шуміти в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам. Тепер їхня черга відплатити нам люб'язністю. Поважний тане, — вів далі він, звертаючись до Седрика, — чи не зможете ви назвати нам такого нормана, ім'я якого найменше вам неприємне? Якщо воно все-таки залишить після себе неприємний смак на ваших губах, то ви заглушите його добрим келихом вина.

Фіцурс підвівся зі свого місця й, зупинившись за кріслом Седрика, шепнув йому, що він не повинен втрачати зручної нагоди відновити добру згоду між обойма племенами, назвавши ім'я принца Джона.

Сакс нічого не відповів на цю дипломатичну пропозицію, а натомість, підвівшись зі свого місця й наливши повну чару вина, звернувся до принца з такою промовою:

— Ваша високість висловили охоту, щоб я назвав ім'я нормана, гідного згадування на нашому бенкеті. Для мене це досить важке завдання: однаково що рабу оспівати свого повелителя або переможеному, який переживає тяжкі наслідки завоювання, вихваляти свого переможця. Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих і вищого за званням, кращого й шляхетного представника свого роду. Якщо ж хто-небудь відмовиться визнати разом зі мною його цілком заслужену славу, я назву того брехуном і безчесною людиною й готовий відповісти за це власним життям. Піднімаю мій келих за Ричарда Левине Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс закінчить свою промову проголошенням його імені, здригнувся, почувши ім'я ображеного ним брата. Він машинально підніс до губ келих із вином, але негайно поставив його на стіл, бажаючи подивитися, як поводитимуться після цього несподіваного тосту його гості. Не підтримати тост було, мабуть, так само небезпечно, як і приєднатися до нього. Старші й досвідченіші придворні зробили так само, як принц, тобто піднесли келих до губ і поставили його назад. Молодші, чиї шляхетні почуття ще не зазнали викривлень, вигукнули: «За здоров'я короля Ричарда! За його якнайшвидше повернення до нас!» Деякі, у тому числі Фрон де Беф і тамплієр, зовсім не торкнулися своїх келихів, причому обличчя їхні не виражали похмурого презирства. Однак ніхто не насмілився відкрито заперечити проти тосту на честь законного короля.

Насолодившись своїм торжеством, Седрик звернувся до свого супутника:

— Ходімо, шляхетний Ательстане, — сказав він. — Ми пробули тут досить довго, відплативши за люб'язність принца Джона, який запросив нас на свій гостинний бенкет. Хто ж побажає ближче познайомитися з нашими простими саксонськими звичаями, ласкаво просимо до нас, під дах наших батьків. На королівський бенкет ми досить надивилися. Досить із нас норманської чемності.

З цими словами він підвівся і вийшов із зали, а за ним пішли Ательстан та деякі інші гості сакси, які також вважали себе ображеними знущанням принца Джона та його наближених.

— Клянуся кістками святого Фоми, — сказав принц Джон, коли вони пішли, — ці саксонські опецьки сьогодні вирізнилися на турнірі й з бенкету пішли переможцями!

— Conclamatum est[43], poculatum est, — сказав пріор Еймер, — тобто випили ми досить, покричали вдосталь — час дати спокій нашим келихам.

— Мабуть, чернець збирається сповідати на ніч яку-небудь красуню, що так поспішає вийти з-за столу, — сказав де Брасі.

— Ні, помиляєтеся, сер лицар, — відповів абат, — мені необхідно сьогодні ж вирушити додому.

— Починають розбігатися, — пошепки сказав принц, звертаючись до Фіцурса. — Заздалегідь злякалися! І цей підлий пріор перший зрікається мене.

— Не переймайтеся, мілорде — мовив Вальдемар, — я наведу йому такі доводи, з яких він сам збагне, що варто приєднатися до нас, коли ми зберемося в Йорку… Сер пріор, мені потрібно поговорити з вами наодинці, перш ніж ви сядете на коня.

Тим часом інші гості швидко роз'їжджалися. Зосталися тільки особи, які належали до партії принца, та його слуги.

— Ось результат ваших порад, — сказав принц, гнівно звернувшись до Фіцурса. — За моїм власним столом мене висміяв п'яний саксонський дурень, і на саме ім'я мого брата люди розбігаються від мене, як від пранцюватого!

— Потерпіть, мілорде, — сказав радник, — я б міг заперечити ваше обвинувачення, пославшись на те, що ваша власна легковажність зруйнувала мої плани й потягнула вас за межі розсудливої обережності. Але тепер не час докоряти одне одному. Де Брасі і я негайно виїдемо до цих нерішучих страхополохів і намагатимемося довести їм, що вони вже задалеко зайшли, щоб відступати.

— Нічого з цього не буде, — сказав принц Джон, крокуючи по кімнаті в сильному збудженні, якому почасти сприяло й випите ним вино. — Вони вже бачили на стіні написані письмена; помітили на піску сліди левової лапи; чули левине ревіння, що наближається і страхає ліс. Тепер ніщо не воскресить їхньої мужності.

— Дай Боже, щоб сам він не злякався, — шепнув Фіцурс до де Брасі. — Від самого імені брата його трясе як у лихоманці! Погано бути радником у принца, якому бракує твердості й сталості як у добрих, так і в лихих справах.

Розділ XV

Але ж гадає він… це смішно! Він вважає.

Що я — знаряддя у його руках.

Нехай і так. У лабіринті бід,

Що підступами він собі будує,

Я прокладу дорогу для добра –

І хто мене засудить?

Дж. Бейлі, «Граф Базиль. Трагедія»