Читати книгу - "Царський пояс"

Щоправда, ніхто на майданчику про його поразку (крім Бородавки, звичайно) не знав. А Бородавка нікому не розкаже, бо ж без’язикий. Але малому від того було не легше.

Дорогою у кишені він намацав сторонній предмет. Дістав його. На долоні лежав, відбиваючи сонячні промені, золотий ключик.

Мишко витріщив очі на знахідку, затамувавши віддих. Через пару хвилин радісний хлопчик підстрибував і кричав.

– Вау! Золотий ключик від скриньки Болотниці!

Ось що могло врятувати дядечка Демида!

Мишко надув щоки і сильно дмухнув на червоний камінець. Гарячково шепотів:

– Апі, прекрасна, добра богине, прийди до мене.

І те, чого він просив, сталося! На гладкій поверхні з’явилося біле жіноче обличчя, обрамлене блакитним волоссям. Мишко розтулив рота, щоб повідати богині про свої біди. Проте вона його випередила.

– Знаю, Михайле, що ти хочеш допомогти своїм друзям. Друзям завжди треба допомагати, коли вони в біді. Але ти ще замалий для пригод серед невидимої нечисті.

Голос богині звучав суворо. Хлопчик благально звів докупи долоні.

– Богине Апі, я буду обережний. Будь ласка, перенеси мене у болото. Потрібно допомогти Ії та її батькам. Вони лагідні, добрі до мене. Дядечко Демид купив на торжку для мене шкіряні сандалі.

– Гаразд, але це буде останнє твоє перетворення в невидимку. Запам’ятай: винесеш із болота скриньку за умови, якщо мовчатимеш. А скажеш слово, чи зойкнеш – назавжди залишишся у болоті. Пам’ятай: мовчання – золото.

Мишко роззявив рота, щоб підтвердити своє палке бажання. Але богиня враз розчинилася в кристалах. Хлопчик фиркнув:

– Подумаєш, складне завдання. Мовчати просто і легко.

Хіба міг знати семирічний хлопчик, що тримати язика за зубами дуже складно. І більшість проблем у дорослих саме через те, що вони зайве хляпають язиком.

Усе ж Мишко насамперед міцно-преміцно стулив вуста. Далі заплющив очі і втягнув у себе побільше повітря. Потім повільно видихнув. І мало не скрикнув…

Навколо нього буйна непрохідна осока. А ще противно кумкають жаби і неприємно пахне багном. Та чи тут скринька із золотою крупкою і дорогими прикрасами?

Хлопчик боязко озирався. Крізь пишні трав’янисті стебла помітив складену з камінців оселю болотяних істот. З того боку линуло гучне хропіння Болотяника і його пришелепуватої дружини. Отже, богиня Апі не помилилася: чітко перенесла його в потрібне місце.

Хлопчик опустив очі. З-під сухого бадилля щось мигнуло. Таки так, дорога для нього річ прямо у нього під ногами. Зараз він візьме скриньку – і злетить.

Мишко швидко розгрібав, нагорнений Болотницею, хмиз. Коли знімав зі скриньки останню суху галузку, то мало не зойкнув. На скриньці завмерла перед стрибком звита у багато кілець змія. Мишко не встиг злякатися, а змія зметнула вгору плескату голову і замелькала перед ним роздвоєним язиком. З язика стікала краплями густа жовта отрута. Волосся на голові малого піднялося. Він затис долонею рота, щоб не закричати. Зміюка, наче механічна іграшка, вистрелювала вгору й опускалася, видаючи ритмічні звуки. Від страху хлопчик заплющив очі. Невдовзі звуки стихли. Він наважився і розплющив одне, праве око. Зміюки він не побачив.

Над болотом нависла затаєна тиша. Навіть жаби стихли. «Жаби були заодно зі зміюкою», – вирішив хлопчик.

Скринька відбивала яскраві сонячні промені, що проникали крізь гущавину. Вона немовбито благала: людино, забери мене з цього смердючого, заселеного страшними істотами місця. Хлопчик, не роздумуючи, підхопив скриньку і сунув під ліву пахву. Враз затаєну тишу розітнуло тонке дзижчання. Звук нагадував свист шпаги, якою вправно і швидко розмахують. Біля Мишкового обличчя дзижчав гігантський комар. Він часто-часто махав прозорими крилами, висипаючи із-під них зелений ядучий пилок. У горлі малого лоскотало. Він стиснув двома пальцями крильця носа і чхнув… беззвучно. Потім енергійно махав правою рукою, відганяючи комара. Проте гігантська комаха від нього не відставала. Вона нахабно витрушувала ядучий пилок і не переставала робити підлу справу. Більше того, штрикнула хлопчика у кінчик носа. У малого щічками покотилися крупні сльози. Він мовчки плакав.

Незважаючи на страх і біль, Михайлик не забував попередження суворої Апі: винесе з болота скриньку за умови, якщо мовчатиме. І він мовчав. Мовчатиме і тоді, коли злі болотяні сили його штрикатимуть у різні члени тіла.

Раптом якась невидима рука відгорнула шорсткі стебла рослин. З темних заростів виплила тінь у вигляді волохатого клубка. Тінь хиталася і несамовито реготала.

– Го-го-го-го! Ось де мій смачненький, ось де мій солоденький. Зараз до нього доберуся.

Мишко широко розплющив очі. Голос, яким озивалася тінь, йому видався до болю знайомий.

Волохатий клубок витягувався догори і став такого зросту, як людина. Мишко мало не вмер – перед ним стояла Богинка. Оголена бабця на кривих кінцівках. З величезною головою і роздутим животом. Потвора трясла довгим волоссям і волала:

– Я тобі, поганцю, переламаю ноги, щоб не тікав від мене. А потім буду мучити і щипати. А наостанок підкину до циган – під тином милостиню для них проситимеш.

Болотяна нечесть розчепірилася. Потяглася руками-крюками до білявого хлопчика, що стояв ні живий ні мертвий.

Усе ж наш герой віднайшов крихту сил. Він ворухнувся, звів догори вільну руку – і злетів.

О, як він торжествував. Як дзвінко у зачарованому яру кричав:

– Я переміг! Я все таки переміг!

Дійсно, там, у смердючому болоті, він жодного разу не скрикнув, не застогнав, хоча страшні істоти його лякали.

Хлопчик звісив голову і пильно дивився вниз, у болото. Бачив навіжену бабцю, що гатила кістлявими кулаками в небо. Змія на всю свою довжину зметнулася в небо. Вона роззявляла червону пащеку і люто сичала. Гігантський комарище розмахував гострою шпагою.