Читати книгу - "Промінь"

— П-пробач мені, Денисе, — серйозно сказав Славік. — Але, погодься, це було не дарма. Ми не вловили пацюка… Зате довідалися про рейтинг.

Денис мовчав. Славік зняв кришку з таці: риба пахла чудово. Денис ковтнув слину, сів, опустивши на підлогу ноги в шкарпетках, і почав їсти, морщачись з болю: губи дуже потріскались.

— Оце інше діло, — вкрадливо сказав Славік. — Я тобі не ворог, я тебе не скривджу… Ти не знав про рейтинг, так?

Денис похитав головою й відправив у рот соковитий шматок. Важко було уявити, що ці овочі він різав своїми руками, ще не знаючи правди про Еллі. Вірячи, що між ними щось є. Хоча б надія.

— Вона т-тобі не потрібна, — Славік, схоже, читав думки. — Ну навіщо тобі корова на три роки старша? Та ще з такими амбіціями? Тобі потрібна проста д-дівчина, щира, чуттєва…

— Мені для початку треба вижити, — сказав Денис.

— А з цим усе нормально, — Славік пожвавішав і вийняв свій телефон. — На кораблі шістдесят дві вагітності. Населення триста два, щ-щастя — п’ятдесят два відсотки. Цивілізованість — шістдесят три. Осмисленість — сімдесят дев’ять… вісімдесят! Росте прямо на очах! Ця їхня лідерка, Ліза, вернулася з нички, знов усім заправляє…

— Ти теж за нею стежиш? — вирвалося в Дениса.

Славік усміхнувся:

— А-аякже. Вона ж наш ключовий пупс, королева пупсів…

— Бачиш, — Денис поклав на риб’яче філе скибочку лимона, притис виделкою, випускаючи сік. — Після сьогоднішніх… новин я цілком упевнений, що пупси в цій грі — ми.

— А ти сумнівався? — здивувався Славік.

Денис зрозумів, що зовсім не голодний, і відклав виделку.

– Їж, — сказав Славік. — Звісно ж, ми пупси, піддослідні. Ми підкидаємо нові ввідні квантам, а хтось підкидає нові ввідні нам. С-спочатку ми довідуємося, що є пацюк, або пацюки, які нас валять… Тепер з’являється рейтинг, який узагалі міняє розклади. Для того, щоб щасливо довести «Промінь», таких сюрпризів не треба. Отже, їх цікавить не «Промінь», а ми.

Денис накрив кришкою тацю з недоїденою вечерею:

— Дякую.

— Ц-це я тобі дякую… Не сци. Ми тут усі дуже розумні, пропетляємо.

Він устав і взявся за тацю; Денис подумав, що як зараз залишиться один, наодинці зі своїми думками, то до ранку може й не дожити. Серце розірветься.

— Стривай…

Славік обернувся.

— Хочу поговорити…

Славік з готовністю вернувся, сів у крісло навпроти, подивився очікувально.

— Я не сумніваюся, що пропетляємо, — хрипко почав Денис. — Мене інше хвилює. Дядько Роберт… щоб він здох скоріше… збрехав щодо умов експерименту. А що, як він у всьому збрехав? Що, як він не збирається повертати мене додому, а скаже «спасибі» й утилізує десь у канаві?!

Славік схилив голову до плеча, тепер уже не як монстр, а як мудрий старий птах:

— А т-ти точно розказував мені про того дядька? Я нічого не пропустив?

Денис не збирався повторювати свою історію, але, почавши, вже не міг зупинитися. Славік виявився ідеальним слухачем: він не лякався, як Еллі, вірив і вникав одразу, без дурних вигуків і круглих очей. Він кивав так, наче йшлося про знайомі й природні речі: подумаєш, мати пообіцяла віддати сина незнайомцеві через чотирнадцять років…

— Якби твоя мати вперлася й сказала тому чуваку — «ні», думаєш, щось би змінилося? Н-ніхріна.

— Звідки він взявся у пологовому будинку? Як він потім мене знайшов?!

— Я тебе прошу. У сучасному світі щоб когось знайти — треба кілька разів клацнути мишкою. А що він був у пологовому… з-значить, тебе вели від народження. І мене. І дівок. Вибрали одразу після народження для проекту «Промінь»…

— Ми особливі?

— Ні, ми ординарні, — у його голосі було глузування. — Як кеглі в боулінгу… Протри очі. Подивись хоч би на мене. Я — ординарний? Чи, може, ти?

Денис облизав губи й поморщився з болю.

— Деня, пишайся, тебе викрали, — сказав Славік. — А нас із дівками просто спокусили.

— Мене не викрали, тут чортівня якась. Я був у нашому будинку, і раптом усе завалилося, руїни й мох на стінах…

— Ніякої ч-чортівні. Тебе накачали хімією, ти ловив глюки й купився, наче це реальність. Бо т-ти ж не нарик, досвіду ніякого.

Денис закліпав очима. Як іноді корисно почуватися дурнем. Просто кажеш собі: «Я дурень», і кошмар потроху розсіюється. І починає відкриватися картинка: спецслужби багатьох країн, співпрацюючи, проводять соціальний експеримент з чотирма неординарними підлітками.

— Тоді виходить, що він злочинець, — сказав Денис. — Викрадення людини, погрози, наркотики…

Славік кивнув:

— Він, очевидно, в такому чині, той твій дядько Роберт, що на такі дрібниці не заморочується. До речі, як він с-сформулював умову? Дослівно?

— «Дай їм сенс життя за тридцять днів, — на пам’ять повторив Денис, — і я верну тебе додому».

– І де тут б-брехня? «Дай їм сенс» — цілком може означати «стань першим у рейтингу тих, хто придумає їм сенс».

Денис на секунду заплющив очі. У нього пішла обертом голова від колосального, миттєвого полегшення; мамо, я вернусь. Обіцяю. Я вже в дорозі.

— Дякую, Славік, — сказав він глухо. — Можеш піти, будь ласка?

— Плач при мені, — Славік криво посміхнувся. — При мені, знаєш, які соплі проливали пацани? І то були круті перці, куди тобі… Добре, я піду.

Він устав, пішов до дверей, але на порозі обернувся:

— Якщо я буду перший у рейтингу, я виберу тебе.

— Не брешеш?!

Славік покачав головою:

— Мені теж ш-шкода Марго з її хворим хлопцем. Але його, може, й так вилікують, а ти… Ти, якщо будеш перший за рейтингом, кого ти вибереш?

— Т-тебе, — сказав Денис, мимоволі заїкнувшись.

І стис під ковдрою пальці на ногах, намагаючись не