Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Сьогоднішній ранок незвичайністю не вирізнявся. Усе, як завжди. Пробіжка, турнік, гантелі. Зелений чай і чудовий настрій. Життя давно вже стало надійним компаньйоном.

Ранній дзвінок Бондаренка як несподіванка вже не сприймався. Скоріше — навпаки. Навіть порадував. Учора ввечері Богдан відіслав на його електронку невеликий звіт і деякі міркування. Про надзвичайні успіхи говорити не випадало. Але ж зроблені всього лише перші кроки.

— Прочитав твоє послання, — рівним голосом повідомив головред. — Усе нормально. Рухаєшся в потрібному напрямку. Давай до вечора нову статтю.

— Саме збираюся доопрацьовувати.

— У мене є нова інформація.

— Доречно, — відрубав Богдан.

— Але не щодо мастила, — хмикнув Бондаренко.

— Згоден на те, що є, раз про мастило нема.

— Тоді слухай. Але для початку скажи, як ти ставишся до збігів?

— А як до них можна ставишся? Не знаю. Приємні — радують, а неприємні — засмучують.

— Зрозуміло. Але я про інше. Мене цікавить, наскільки ти віриш у їхню випадковість.

— Будь-який збіг має випадкову природу. Якщо ж два факти збігаються закономірно, це вже не чистий збіг (тобто випадковість, сліпий випадок), а результат дії певного механізму, жорстко зумовленого яким-небудь природним або соціальним законом.

— Тоді слухай далі, теоретику. Зі своїх каналів я довідався про те, що в новому київському театрі «Костянтин» назріває невеликий шкандаль. Адміністративні служителі Мельпомени стурбовані там, що їхній актор Антон Свідерський вчора не з’явився на репетицію. Ні домашній, ні мобільний телефони не відповідають. А сьогодні ввечері спектакль.

— Щось я не дуже в'їжджаю, яким боком тут я?

— Але ж ти любиш театр?

— І що з того?

— Нічого. Просто дослухай. Свідерський грав у п’єсі Фрідріхсона «Затьмарення» хоч і не головну, але все-таки помітну роль…

Бондаренко замовк. Лисиця загорівся: що за піжмурки?

— Та не тягни ти кота за хвоста, — гримнув на головреда «підлеглий».

— …вовкулаки, — видихнув той.

У Богдана зупинилася кров. Йому навіть здалося, що він на мить змотався на екскурсію до паралельного світу, де побачив, як рука невідомого лиходія просто відключила його серце. Холоднокровно. Жорстоко. Безжалісно. Це вже занадто! Знову вовк-вовкулака! Зачароване коло якесь! Стоп. А Дарина ж учора говорила і про «Затьмарення», і про вовкулаків, і про квитки до «Костянтина», які вона бачила в Ольги Довгань. Це що? Низка божевільних збігів або чийсь продуманий план?.. Однак скільки не говори «халва», а в роті солодко не стане. Поки її туди не покладеш. Треба вирушати до театру.

— Ти чого там замовк, пане академіку? Подумки перемножуєш сімсот тридцять дев'ять на триста сорок сім?

— Майже. Обмірковую новий план.

— Тоді успіхів. І в обмірковуванні. І в здійсненні.

Бондаренко відключився, а Лисиця, немов зачарований (обов'язково злим чарівником), не міг зрушити з місця. Щось підказувало: жодного збігу тут немає…

«Костянтин» відкрився щось близько двох років тому. Ця, на перший погляд, божевільна ідея спала на думку режисерові-початківцю Костю Заскельному — недавньому випускникові університету Карпенка-Карого. Око сучасного обивателя на раз ловило абсолютну непотрібність такого кроку. Кіоск «Шаурма» — і той рентабельніший. Однак упертий Кость вірив: справжній талант і місце своє на театральній карті знайде, і глядача свого здобуде. Помилився амбіційний молодик чи ні — мусить показати час. Два роки для театру — період утробного розвитку.

Сюди, на Велику Житомирську, Лисиця вже якось навідувався. На прем’єру «Слуги двох панів». Спектакль здивував новизною прочитання вічної, та воднораз свіжої теми. Добре пам’ятав, що гра групи залишила непогане враження. Особливо сподобалася акторка, що грала Беатріче. Правда, більше як жінка. Але на те вона й акторка, щоб бути гарною. І подобатись глядачеві. Ці спогади спалахнули з особливою силою, коли ввійшов до будівлі «Костянтина».

Ага. Ось і репертуар. Назву сьогоднішнього спектаклю заклеєно білим чотирикутником з написом: «Кость Заскельний». І нижче: «Одного разу буде вчора».

«Талантище цей Кость, — подумав, — і швець, і жнець, і на дуду грець. Мабуть, одну з ролей теж грає. Всі театральні професії освоює. Чи просто банально заощаджує?»

Віконце квиткової каси. Право насолодитися Мельпоменою продавала жіночка, що явно віддала театру все життя. А розпочалось воно уже давненько. Правда, ким працювала раніше, одразу й не скажеш. Уважно придивився. Жіночка зосереджено плела. Спиці вправно рухалися химерною траєкторією, креслячи невидимі вигадливі фігури. Доглянута зовнішність підштовхувала побачити в ній колишню (можливо, й успішну) актрису, що доживає театральне й життєве століття в подобі банальної квиткарки. Хоча з не меншим успіхом вона могла бути й вічною продавщицею квитків, яка все життя мріяла стати