Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

Посипалися на Макітру горіхи з усіх боків, лише мішок встигай підставляти. Усі на зайцеві покататися хочуть, навипередки платню несуть. Возить Вушок щурів безперестанку, а Макітра знай собі горіхи рахує, сміється, що таке багатство йому в лапи потрапило. Поки усіх бажаючих не покатав, не спинився.

Заєць від біганини змучився, лапи об каміння позбивав, а йому навіть води ніхто не дав. Напився з калюжі і заснув мертвим сном.

Позбирав зранку Макітра усі свої горіхи в мішки і на зайця їх прив'язав. Сам посеред тих мішків сів, як бедуїн на верблюді, і прицмокнув зайцеві. Тягне Вушок ті мішки, потом обливається.

— Куди ми йдемо? — питає Макітру.

— Куди-куди… На Кудикіну гору! Там вовків немає. А от тут бувають. Так що рухайся швидше! — Макітра вдарив зайця різкою по нозі.

— Боляче! — заскавучав той.

— Менше будеш дурних питань задавати!

Полуденна спека зморила подорожуючих. Вушок йшов, ледь перебираючи лапами. Щур куняв поміж своїх мішків і віжки мало не випадали з його лап.

— У-у-у-у!! — раптом почувся протяжний вий.

— Що це було? — вмить прокинувся Макітра.

— Я не знаю! Я ж не бачив. — відповів Вушок.

Щур прислухався, але нічого не було чути.

— Певно причулося, — він полегшено зітхнув.

Але знову десь недалеко хтось завив: У-у-у-у!!!

Макітра оглянувся туди, звідки лунав цей моторошний звук і побачив… здоровенного вовка! Він мчав на них стрімголов і був зовсім недалеко. Ще кілька стрибків і вони опиняться в його зубатій пащі.

— О боже! Вовк!!! — запищав щур і почав трясти віжки з усієї сили і бити зайця різкою. Але тому не треба було казати двічі: з слухом в нього все було добре. Заєць підірвався, як ракета, і помчав куди лапи несли.

— Рятуй мене, щурику! Рятуй! — пищав переляканий заєць.

— В нору! Мерщій в нору! — оговтався Макітра і керував віжками, вказуючи зайцеві шлях. А вовк не відстає!

Ось, богу дякувати, добігли й до нори. Встромив заєць голову, щур зіскочив, і за віжки тягне. А заєць в нору пролізти не може. Голову впхав так-сяк, а тіло не пролазить! Завеликий заєць для щурячої нори! До того ж мішками з горіхами обвішаний з усіх боків. А щур його за вуха схопив і в нору тягне. А той крекче, старається, але не влазить.

Ось і вовк наскочив. Голодний, злий і зубатий!

Був би кінець зайцеві і цій казці, але добре, що вовкам не лише їжа в голові. Побачив він, що заєць, весь обвішаний мішками з горіхами, в щурячу нору влізти хоче і з-за вух в нього віжки стирчать, розреготався з тої комедії, аж корчі його брали. Мало не вмер зі сміху!

— Вилазь, дурню! Скільки живу, таких зайців ще зроду не бачив! Добре, хоч розвеселив.

Витяг заєць голову з нори, лапки трусяться, горішки в мішках цокотять, сльози на очі навертаються, подумки із життям прощається.

— Не їж мене, вовчику, — проситься, молиться і лапки на грудях складає.

— Не з'їм я тебе! Наді мною колеги будуть сміятися, що я такого зайця непутящого з'їв. Та й не заєць ти! Холуй щурячий, ось ти хто! Я таких не їм. Гидко! Йди собі!

Побіг Вушок не оглядаючись, а вовк йому улюлюкав навздогін. «Оце як розкажу друзям-мисливцям — не повірять!» — думав вовк, хоч між мисливцями водиться розповідати лише правду і нічого, крім правди, в яку чомусь мало хто вірить.

Лопухи порвалися, коли заєць кущами тікав, уздечка обірвалася, коли Макітра його в нору за неї тягнув, то ж тепер він був вільний заєць. Лише прив'язані мішки йому заважали. Намагався заєць їх розв'язати, але не зміг: лапи до спини не досягали.

— Тобі домогти? — почулося з-за кущів. Вушок одразу впізнав цей голос.

— Так, Біла Лапка!

Вона розв'язала мотузки і мішки впали додолу.

— Дякую тобі, Біла Лапко! Який я був дурний, що тебе не послухав, коли ти мені про Макітру розповідала!

— Ні, Вушок! Ти був дурний, бо жив чужим розумом, порадами старого щура!

— Так! — заєць похитав головою. Він подивився на зайчиху і несподівано навіть для себе сказав: Залишайся зі мною!

— А що скаже Макітра? — зашарілася Біла Лапка від несподіваної пропозиції.

— Тепер у мене є своя голова! — гордо відповів заєць. Він вперше знав, чого хоче і відчув, як цієї ж миті став дорослим.

Зажили вони разом дружно та щасливо. Ті горіхи, які Макітра з щурів позбирав, молодому подружжю в нагоді стали, бо ж ви знаєте, скільки горіхів треба молодим.

Вовк нікому цієї історії не розказав, бо вже й сам не вірить, що таке могло бути насправді, й не хоче, що б друзі-мисливці його брехуном назвали. А от я її записав, що б не забути і вам переповісти. Хоча можна було б записати її значно коротше:

Вибирай сам! Бо виберуть за тебе.

Живе у Чарівному лісі заєць. І такий він лякливий, що десь гілочка трісне, а він вже мерщій тікати! За це його прозвали Ляком. Казали, що заєць Ляк навіть своєї тіні боїться. І то була чиста правда.

Та одного разу набридло Ляку від вовків та лисиць втікати, в кущах та попід пеньками від них ховатися. «Скільки можна!? — розізлився заєць сам на себе. — Час уже край цьому класти!» Став думати, що б це таке зробити, що б хижаки не чіпали. Думав-думав, і ось що вигадав!

Пішов до дятла Встроминоса, лісового писаря, і просить його:

— Зроби мені, дятле, документ! Але не простий — чарівний!