Читати книгу - "Велике плавання"

Тільки він замінив вираз «dio» («подарував») на слово «hallo» («відкрив»):

— Монархи Кастілії і Леону не доводяться мені васалами, — сказав адмірал. — І не годиться мені їм що-небудь дарувати. Але всі відкриті мною землі, звичайно, звеличать славу З'єднаного королівства.

Справжнім задоволенням було нам з Орніччо і синьйором Маріо спостерігати, як поступово люди наших команд набираються сил буквально у нас на очах.

Важкохворі за один день, звичайно, одужати не могли, але, відсвіжившись чудодійною джерельною водою і підкріпившись овочами і фруктами, вони пожвавішали. Пан наказав винести їх на палубу. Вони лежали, весело перемовляючись і слідкуючи за тим, що діється на березі.

Адмірал звелів оглянути човни на трьох каравелах і приготувати їх до відплиття. Хоч завтра — неділя, пан пояснив, що в цьому не вбачає гріха, бо плавання обіцяє бути святковим. Юнака Аотака також дозволив узяти з собою.

Довідавшись про це, ще п'ятеро гуанаханців зголосилися їхати з нами.

Пан був у чудовому настрої. Річ у тому, що вже після заходу сонця до «Санта-Марії» причалило багато каное, а в них не менше сотні індіанців. Вони привезли бавовняне прядиво, листи рослини «табакос», яка тут дуже цінується, списи і папуг. Пан все це взяв у них, хоч ні пряжа, ні табакос, ні дротики були не потрібні. В обмін на це він звелів дати цим людям ковпаки, дзвіночки і клапті строкатої тканини. Подарунки ж дикунів він доручив синьйору Маріо зберігати нарівні з засушеними квітами, замаринованими в оцті овочами й опудалами птахів, які він мав намір відвезти монархам.

Не підпускаючи нікого до гуанаханців, адмірал сам милостиво розмовляв з ними і, тільки відпустивши їх, переказав синьйору де Есковеда все, про що довідався від індіанців.

На північний захід від Сан-Сальвадора, а також на південний захід розташовані землі, де вельми багато знаходять золота. Одначе на північному заході мешкає могутній і страшний народ, який часто нападає на сумирних гуанаханців.

Тому першу розвідку берегів було вирішено здійснити у південно-західному напрямку.

14 жовтня всі три наші каравели вийшли в море, напередодні просмоливши човни, які знадобляться для розвідки мілких місць. П'ятьох гуанаханців ми взяли з собою. Але пан розмістив їх на трьох каравелах.

Обстежуючи береги, ми могли переконатися, що Гуанахані — острів чималий і дуже зелений. Посеред нього блищало проти сонця велике озеро. Якщо додати до цього, що повітря тут насичене пахощами, а земля родить силу-силенну злаків, овочів і квітів, які ростуть у дикому вигляді, слід погодитися з паном, що це справді квітучий край.

— Зазнавши всіх злигоднів плавання, — сказав він, — ми допливли до справді райських земель.

Проїжджаючи, ми помітили біля берегів лише два-три невеликих селища. Синьйор Маріо вважає, що місцеві жителі остерігаються будувати свої міста і села на самому узбережжі, побоюючись нападу лютих сусідів. Пан погодився з цією думкою.

Індіанці з'юрмилися на березі, дивлячись нам услід, а деякі, кидаючись у воду, вплав добирались до корабля. З їхніх знаків можна було зрозуміти, що вони вважають нас за небожителів, які спустилися на землю. Всі вони дуже привітні, пропонують нам прядиво, свіжу воду, овочі і рибу, а взамін беруть усе, що їм даємо, навіть черепки глиняного битого посуду.

Орніччо мало не вивів адмірала з його благодушного настрою, зауваживши, що «небожителі виявляють не надто велику чесність в обмінній торгівлі».

Якби не синьйор Маріо, котрий швидко змінив тему розмови, не уникнути б прикрощів. Одначе панові, як видно, все-таки запали в голову слова мого друга, бо вранці він, зібравши матросів, суворо заборонив їм кривдити бідних дикунів, які поставились до нас з братерською гостинністю і великодушністю.

Уранці, пливучи далі, ми опинилися в цілому архіпелазі островів і острівців. Висадившись на одному з них десь за п'ять ліг від Сан-Сальвадору, пан встановив на березі хрест, а острів назвав «Санта-Марія де Консепсіон». Тубільці, що прибули до нашого корабля на своїх каное, а також ті, що перебували на березі, гостинно пропустили вглиб острова людей, яких адмірал послав розвідати, чи не тут народжується золото, про яке нам розповідали гуанаханці.

Золота посланці не принесли, але повернулись навантажені смачними фруктами, овочами і рибою.

Риба, що тут водиться, ніскільки не схожа на нашу. Вона так само розмальована найрізноманітнішими барвами, як і тутешні птахи, метелики, фрукти і квіти.

За всі ці продукти матроси розплачувалися жалюгідними дзвіночками і намистом, але ні я, ні Орніччо вже не мали приводу їм дорікати.

— Все, що остров'яни пропонують нам, — сказав синьйор Маріо, — в очах цих простодушних людей нічого не варте. Наші дзвіночки та іграшки здаються їм якимись небесними дарами.

Тут, на острові Санта-Марія, сталась одна пригода, про яку мені хочеться розповісти.

Вночі до борту «Ніньї» пришвартувалось велике каное. Індіанець, взятий нами на Сан-Сальвадорі, кинувся у воду, а тутешні індіанці негайно втягли його у свій човен. Найбільше дошкуляло мені те, що це був брат нашого Аотака. З «Ніньї» спустили човен, бо адмірал звелів наздогнати втікача. Однак індіанці веслували з такою швидкістю, що човен наш одразу відстав. Адмірал наказав інших гуанаханців перемістити на наш корабель, бо тут вони будуть під нашим доглядом.

Одначе майже водночас до «Санта-Марії»