Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

він дійшов висновку, що ва не ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь виплигував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здобиччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чарівництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він помітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізний колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огнище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужими руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити навіть найтоншу суху билинку.

Одного дня плем’я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з зеленою водою. Берег був піщаний, день — надзвичайно сухий. У небі летіли журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблинок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час даремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще якийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що нарешті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці спалахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум’я, і, скоро з’ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.

А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчуваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно забив ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів також, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.

Розділ сьомий
СИНЬОЛЮДКИ

Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступала стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомогою своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва будуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. Вони знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетяту широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі людей нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила, що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють розмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно люті й нещадно нищать супротивників.

Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало; з’явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітліли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася присутність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьба, в якій рослини й звірі множились та гинули…

Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.

Найстарший чоловік почав промовляти до них.

Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.

— Батьки наших батьків, — заявив він, — жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.

Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем’я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з’явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витягши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір’ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.

На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали