Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

яке він вважав своїм. Зрозуміло, подбати про це треба саме тепер, поки ешелон в дорозі. Але як це зробити? Сміливості надавало йому те, що гауптштурмфюрер був обеззброєний, — жодного патрона в парабелумі, — і те, що відчував себе господарем знайденого добра, а гауптштурмфюрера грабіжником, з яким має право боротися до кінця.

Двоє спільників-ворогів сторожко похитувалися один проти одного на протилежних полицях вагона, і поїзд ніс їх усе далі в ніч.

Десь за годину Адамадзе, помітивши, що гауптштурмфюрер, спершись ліктем на столик, кілька секунд підряд не розплющує очей, обережно торкнувся мішка. Самими кінчиками пальців учепився у мішковину і потяг її на себе. Раух хитнувся, розплющив очі, кинув дикий погляд на князя, що вже забрав свою руку від мішка, і, відчувши під боком твердий ріжок коробки, заспокоївся.

Але сон був дужчий від гауптштурмфюрера, і Раух знову заплющив очі.

Адамадзе повторив свій прийом. Не поспішаючи, сантиметр за сантиметром, сторожко зупиняючись, витягав з-під боку Рауха мішок з коробкою. Прокидаючись на мить, той не відчував небезпеки — коробка була поруч. Як на щастя князя, ешелон уповільнив хід, ледве повз, і можна було стрибнути з вагона.

Коли залишилося Адамадзе лише кілька сантиметрів, щоб повністю витягти коробку, нерви його не витримали. Він смикнув дужче, ніж слід було, і, схопивши коробку обома руками, вискочив у коридор, їхнє купе було першим від тамбура і князь, опинившись в ньому, кинувся відчиняти двері. Чорна ніч розкрила свої обійми. В обличчя вдарив холодний вітер із снігом і на мить ошелешив його. Секундна затримка стала фатальною для Адамадзе. Гауптштурмфюрер наздогнав його і вчепився в мішок. Мовчки, важко дихаючи, вони боролися у тамбурі, видираючи один в одного здобич. Зимовий вітер ліпив їм в обличчя колючим снігом, та в гарячці борні вони цього не відчували.

Нарешті гауптштурмфюрер, молодший і міцніший від Адамадзе, в якусь мить зловчився і збив князя на порозі з ніг. Той, хапаючись за стіни вагона, випустив з рук мішок і упав униз, у чорну снігову круговерть.

Тим часом ешелон, минувши станцію, уже збільшував хід. Курт Раух зачинив двері вагона і, похитуючись, кульгаючи, повернувся із здобиччю у коридор. У коридорі було темно і порожньо, і він полегшено зітхнув…

16

Це була вузька нарада оперативно-слідчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тільки двоє: слідчий Співак і капітан Андрійко. Строки розшуку і слідства підтискали, радилися майже щодня, і відривати усіх причетних до розшуку убивці Гальчинської для участі у нарадах було недоцільно. Основні питання здебільшого вирішували при коротких зустрічах слідчий Співак і капітан.

Цього разу Андрійко порадував радника юстиції тим, що знайшов, хто ховався під літерою «С» у записнику убитої жінки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крім Славова, можливо, існував серед знайомих Гальчинської ще якийсь «С», але з усіх боків Славов-Громославов найбільше підходив до версії «убивця — «С». З розповідей знайомих і співробітників Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусиків під носом, нервовий. Помітною рисою характеру була жадібність. Ласий до грошей, він цікавився багатими жінками, навіть якийсь час жив на утриманні буфетниці з ресторану що годувала і одягала його. Закінчив у свій час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гітарі і співав, але виступав тільки у платних концертах.

Словесний портрет актора і диригента Громославова цілком співпадав з уявним образом потенціального убивці Гальчинської, тим більше що, з розповідей хористок, він з якогось часу виділив з усіх, навіть молодих і гарненьких, стару Гальчинську і став відверто упадати біля неї.

Але подальше повідомлення капітана про те, що, як виявилося, Віктор Іванович Славов чотири місяці тому виїхав з Києва, помінявши квартиру на Севастополь, позбавило слідчого оптимізму.

— Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, — поскаржився капітан. — Подумайте тільки: з'ясували, хто ховається під «С», установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом — давно виїхав! Втім, — закінчив свою розповідь Андрійко, — ми перевіримо, чи не з'являвся він за цей час у Києві, чи не заходив до Гальчинської.

— Цілком можливо, — ухопився за цей план Співак: — Це, правда, не дуже просто. Але наша міліція, я сподіваюсь, легко встановить істину, — підлестився слідчий.

— Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, — зауважив капітан. — Там записують прізвище за паспортом пасажира. Перевіримо корінці квитків… Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складніше. Та й із авіаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортів Жулян і Борисполя вилітають десятки літаків із сотнями пасажирів на борту в усі області і міста Союзу, а так само і за кордон. Якщо перевіряти, скажімо, весь грудень до кінця року, а може, трохи й після нього, то доведеться переглянути сотні тисяч або й більше корінців. Збожеволіти! Кожний корінець перегорни, уважно прочитай прізвище…

— Але наш карний розшук роботи не боїться.

— Еге ж, — почухав потилицю капітан, — кепкуєте! А доведеться і вам посидіти за тими корінцями. Ми вам дозволимо, — пожартував Андрійко. — Та коли говорити серйозно, — додав він, — доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.

— Гаразд, — підсумував Співак, потираючи щоки і ніс. — Що іще у нас є, Остапе Володимировичу?

— Та наче нічого, якщо не рахувати, що мені знову снився есесівець, що на фото.

— Та ну вас, — засміявся радник юстиції. — Так і в мене часом бувало: щось втелющиться в голову і переслідує як мара.

— Та я нічого, просто так, — признався капітан. — Є деякі додаткові деталі про Бородія, але вони не міняють картини. Працюємо й над версією «племінниці», успіху поки що нема.

— А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племінниць, — зауважив Співак, — вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної відповідальності по статті сто сороковій за крадіжку майна, особливо огидної, аморальної, оскільки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разі Гальчинська, не міг захистити своє добро. Або навіть по статті двісті шістдесятій — як за мародерство.

— Маєте рацію, Петре Яковичу, — погодився капітан. —