Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Габсбург, може, хто інший… Але погодься, і в першому, і у другому випадку то були дурні смерті, без будь-якої можливості на самозахист… Один загинув біля книжкової розкладки, інший — з коробкою шоколадних цукерок у руках… Мені казали, — продовжив Вальтер, — Судоплатов пізніше хизувався, що спосіб прибрати Коновальця виявився неймовірно простим і завжди лежав на поверхні: куди б вони з ним не їхали, той насамперед завжди купував розкішну коробку цукерок, хоч жив не так уже й заможно. Вочевидь, Павел розповів про цю слабкість Коновальця Єжову, а той — Сталіну. Це й вирішило усе. Коробка шоколадних цукерок, начинена вибухівкою… В оперативно-технічному відділі НКВС ще ті умільці, — важко ковтнувши слину, проказав Гінзбург. — Горло застудив… ангіна, — ніби вибачаючись, пояснив він.

— Як ти заговорив! — їдко зазначив Марко. — Наче зовсім ні до чого, святий та божий, наче ти й не звідтіля.

— Я так говорю, — зітхнув Гінзбург, — бо сьогодні маю для цього підстави. Я довго думав. І вирішив злити всю інформацію, якою володію. Британським спецслужбам чи американським… Мені все одно. В обмін на порятунок та захист мене та моєї родини. А знаю я, повір, чимало. Списки агентів по всій Європі, найближчі наші плани та місії, і ще купу усього… Алексе… Марку, прошу! Я прошу у тебе допомоги…

Швед потер лоба. Почувався спантеличеним. З подібним зіткнувся уперше.

— Ти оселився у Фюссені?

— Так… винайняв невеличке помешкання у місті, — хитнув головою Кривицький. — Родина під чужими документами у Меммінгені чекає від мене новин.

Марко розвів руками.

— Навіть при усьому моєму бажанні допомогти тобі, Вальтере, що саме по собі звучить майже комічно… я не вирішую такі справи. Маєш і сам знати — хіба то моя компетенція? Ти сам кажеш. Та й на вирішення такого потрібен час.

— Так, звісно, — хитнув головою той, — я знаю, розумію… Але ж ти допоможеш? Можеш допомогти!

— Я подумаю, — відповів Марко. — Не сумніваюся, що ти дійсно володієш цінною інформацією, яка зацікавила б, наприклад, мою контору… Але це має бути більше, ніж слова — імена, паролі, явки, як кажуть у нашій справі. Конкретні відомості і навіть документи…

— Усе є… Усе є, Марку! Слухай! — гарячково заговорив Гінзбург. — Скажу тобі більше, щоб розвіяти останні сумніви. Якби раптом зі мною щось трапилося тут, у Фюссені — частина інформації знаходиться у камері схову залізничного вокзалу у Мюнхені. Камера № 17. Код 17-18-19.

— Так просто? — запитав Марко.

— А кому спаде на думку там шукати? Я довго збирав компромат, копіював розвіддані… Камеру схову щоразу проплачував на невеликі терміни. Нікому невідомо про цей сховок, тільки мені й ось зараз тобі. Я можу віддати тобі усе, як тільки прибудеш до Мюнхена… Адже ти маєш бути у Мюнхені найближчим часом? Другу частину, смачнішу, я тобі передам особисто в руки тільки після надання мені та моїй родині гарантій.

Марко мовчав.

— Ти, звісно, маєш право мені не довіряти. Але, як бачиш, я довірився тобі, Шведе. Довірився з усіма нутрощами! — проказав Кривицький. — І щодо дійства, яке от-от відбудеться у Мюнхені, теж маю тобі дещо сказати… Тож що ти відповіси мені?

— Тільки те, що я не вирішую такі питання, але зв’яжуся з конторою і передам усю інформацію стосовно тебе.

— Дякую, — зітхнувши, проказав Гінзбург, — дякую, Марку. Це все, що я хотів почути від тебе. А ти, я знаю, людина честі.

— І де мені тебе шукати у Мюнхені, Вальтере?

— Я сам знайду тебе! — Кривицький усміхнувся. — Я сам знайду тебе у Мюнхені. Як гадаєш, твоя контора довго думатиме?

— Не знаю… Дивлячись яку цінність ти для них матимеш. Та звісно, інформація, яку ти зголосився надати.

— Ну, добре, Марку… Хай буде, що буде… Однаково іншого виходу я не бачу… Та їм усе-таки варто було б поспішити.

— Я зроблю усе, що зможу, — з притиском вимовив Швед.

Гінзбург підвівся.

— Зроби. Хоча б для моєї сім’ї! Ще раз дякую, Марку. Я не підведу тебе, обіцяю!

— Головне — не приведи до Мюнхена на хвості своїх орлів, — гмикнув Марко.

Легка посмішка ковзнула по обличчю і Вальтера Кривицького.

— Дякую, — тихо повторив він і простягнув Шведові руку.

Марко на мить завагався.

Відчув, як у скронях стихає пульсування крові, наче він допіру пробіг марафонську відстань без відпочинку. Відчув, як поволі спадає невидима зовні напруга в усьому тілі.

— Не поспішай. Потиснемо один одному руки у Лондоні, — швидко проказав він, — після того як надаси моїй конторі справді вартісну інформацію. А поки, Вальтере, будь здоров.

Дорога до готелю видалася йому короткою, як ніколи. Швидким кроком ішов дубовою алеєю, уявляючи, як там у залі ресторації мало не божеволіє Елізабет.

Вона одразу побачила його, тільки-но увійшов. Зусиллям волі взяла себе в руки, бабраючи ложечкою шматок апфельштруделя, і з легкою посмішкою на блідому обличчі подивилася на Марка.

— А… ось і ти, любий. Усе добре? Все гаразд? — одними губами прошепотіла Ліза.

— Запишіть мені на рахунок усе, що взяла моя дружина… — кинув він Йорганові Діцу, що віддалік енергійно натирав кухлі для пива.

— Як скажете, гере Макміллан! Звичайно! Не хвилюйтесь… Усе на ваш рахунок!

Марко легенько взяв Лізу за ліктя.

— Ходімо…

Перед дверима їхніх апартаментів зупинився, відсторонив Лізу позад себе. Замкнуті ним особисто перед обідом двері були трохи прочинені.

— Стій… — мовив він до Елізабет.

Обережно відхилив двері. У коридорі не було нікого. У вітальні та залі теж. Зате з їхньої спальні долинав дивний звук… наче хтось тихо співав.

Марко підійшов ближче, заглянув до кімнати… і ледь встиг заховати револьвера, якого уже тримав наготові.

— То Грета, — тихо проказав до Лізи.

Юна покоївка Грета, донька гера Штайнера, бо то і справді була вона, перестеляла їхнє ліжко свіжою постільною білизною. Стара вже лежала у великій полотняній торбині.

— О-о-о, гере Макміллан, — аж підстрибнула від несподіванки Грета, — ви мене налякали! Увійшли так нечутно… Я уже йду, гере Макміллан! Я прибрала і постелила чисту білизну. У ванній кімнаті свіжі рушники для вас і фрау Макміллан…

— Дякую, Грето! — усміхнувся Швед. — Ти можеш іти, ось чайові… — сягнув він рукою до кишені.

— О-о-о… — дівчина лукаво глянула на Марка, — про що ви, гере Макміллан! Це я і Франц перед вами у боргу!

Швед із розумінням гмикнув.

— Дякую… дякую, що не виказали нас батькові… гере Макміллан, — зашепотіла Грета. — Він з’їв би Франца на десерт, якби дізнався…

Швед дав їй легенького щигля по кінчику носа.

— Ну, що ти… Діло молоде! Біжи…

Від того доторку Грета розцвіла, зашарілася. Далі, як справжня баварська фройляйн, присіла перед