Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Ворота відчиняються автоматично. Залишок дороги був проведений у тиші. Розгляд пейзажів, повітря з вікна, яке я, зібравшись з думками, дозволила собі відчинити — ось моє заспокоєння.

Віктор виходить першим, відчиняє дверцята машини мені, Ілля виходить сам. На порозі зустрічає мама.

— Добрий день, діти. Іллюша, як пройшла дорога? — вона чинно цілує двічі в щоку мене, потім Іллю, який трохи нахиляється до неї. У цьому немає прояву любові, у цьому є показушність: ми вище суспільство. І навіть якщо зі сторонніх очей є лише водій, закон є закон. Мені від цих почестей завжди нудно — подружжя Романових, не менше.

Висловлювання, яке колись зачитала на уроці вчителька літератури Галина Федорівна: «Чим більше в сім'ї показушної, тим менше в ній любові справжньої» особливо в'їлося в пам'ять. Бо про мене, бо правда.

— Нарешті! Вікторе, вільний. Відійди, Світлано, дай із зятем привітатись. Чого встала, як укопана, за годину виїжджати! У ресторані все готове? — він кидає швидкий погляд на маму, та опускає очі, киває і пробурмотів щось на кшталт «зараз-зараз» піднімається східцями в будинок, — Ну, кажи, Ілля, як поводилася моя дочка? — вони тиснуть один одному руки.

І тільки я відкриваю рота, щоб привітатись і поздоровити батька з іменинами, як чую звернене до себе:

— Доброго дня, до мене в кабінет.

На шляху до каральної я прокручую у голові що могла наробити. Це має бути щось заборонене, ось тільки на думку нічого не спадає. Хоча ні. Лише одне – Марк. Тільки звідки? Можливо, нас біля під'їзду бачив Ілля? А може, я даремно довірилася Аріні? Або ж у мене параноя і справа зовсім не в цьому.

Перед дверима глибоко вдихаю і на видиху штовхаю дерев'яну махину. Я знаю, що його там немає, але саме місце викликає відлуння страху і тому мені не спокійно.

Обережно опускаюся на гостьове крісло, вдихаю, видихаю, оглядаюсь. Тут нічого не змінилося. Хоча, хіба має? Спогади накочують одне за одним, мотаю головою, щоб позбутися. Не зараз.