Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

АНГЕЛІНА

      Я не розуміла що відбувається, навіщо він це робить? Останнє, що я бачила, було здивоване обличчя Рональда і не менш шокована Данні поруч з ним. І ми пішли до танцю.

- Ну як, Ангеліна, тобі подобається бал? - холодно запитав мене принц Роберт

- Все дуже гарно влаштовано, - як можна спокійніше відповіла я.

- Щебпак тобі сподобалось. Це ж не наше спіднє прати. Що, вже мабуть відчула себе в ролі попелюшки? - єхидно запитав він. А я все думала де він справжній. Зараз зі мною чи той якого знають усі інші.

- Я знаю хто я і де моє місце, принце, - я навіть заспокоїлася, перший шок минув і тепер я розуміла приблизно що буде далі, його звинувачення мене мало чепляли, тому треба просто пережити цей безглуздий танець.

- Впевнена, що до кінця розумієш? Ваш танець з Роном говорив про інше. 

- Це всього лише танець, ваша високість

- Так, злюка, це всього лише танець. І я хочу щоб ти чітко зрозуміла це.  Сьогодні твоя остання ніч Ангеліна. Продовження не буде. Ти ніколи не повториш долю Даніелли. Ти не достойна цього. Тож насолоджуйся, злюка. Ніч скінчиться і разом з нею скінчиться твоя казка. Рональд не забере тебе з собою. Ти для нього чергова іграшка. Що поробиш. Мій брат з дитинства захоплювався всяким непотрібом. Але я хочу щоб ти не плекала зайвих надій. Коли він поїде, ти повернешся на своє місце, будеш чистити овочі і копати грядки. Все. Твоя халупа у саду зачекалася на тебе. Завтра ж щоб твого духу у замку не було. Думка про твою там присутність, робить замок брудним, - що це? Чергове приземлення? І чому знову боляче? Я думала, що в мене давно все відболіло. Але ж він не говорив, він прямо плював у душу. І я знаю що вона у мене є. Душа. Бо що ж тоді так сильно болить у грудях?

- Я зрозуміла. Але не розумію одного. За що ви так мене ненавидите? Адже навіть Данні…

- Не смій паплюжити ім'я моєї дружини своїм чорним ротом. Ти і пелюки під її ногами не достойна. Ти найбриткіше і найогидніше створіння на всьому білому світі. Паймятай це, злюка. Я бачу тебе наскрізь. І не думай, що за гарним фасадом зможеш приховати свою гнилу сутність, - все це він сказав з просто таки чарівною посмішкою на обличчі. А потім галантно поколонився і завершив найдовший у моєму житті танець. 

    Мені треба на свіже повітря. Єдина думка яка народилася в голові. Люди чомусь розпливалися а ноги не дуже хотіли мене слухати. Треба вийти, просто подихати нічною прохолодою, просто відчути що я жива. Все ще жива. 

      Дорогу до спасенного виходу перегородив Рональд.

- Ліна, ти бліда, що він тобі сказав?  - як ніколи серйозно запитав він.

- Все добре. Я просто… мені треба в дамську кімнату, вибачте принце. Я скоро повернусь, -  говорила я, а голос свій чула наче відлуння якесь. 

    І я зробила єдине, на що була здатна. Втекла не чекаючи, що він ще мені скаже. Підхопила сукню і вже за дверима швидко накивала п'ятами. Заховалась за колонну і впевнившись що він рушив у сторону вбиральні, кинулася до дверей, що вели в сад. А тоді далі і далі. Бігла на зустріч вітру. І я не плакала ні. Я ж ніколи не плачу. Я виплакала уже всі сльози. Це просто вітер. Це він виїдає очі і визиває ці не потрібні сльози. 

     "Це твоя остання ніч, Ангеліна" Звучали як вирок слова Роберта у мене в голові. "Ти не попелюшка. Продовження не буде."

       Я знаю це все, я ж і так це знаю. 

    А ось і хатинка моя. Місячне сяйво таке яскраве сьогодні, видно як у день. Я сіла прямо на клумбу, поруч з ґанком. Завжди вона була для мене особливою. Бо я вважала її своєю. Бурьянці, коли тільки встигли пробитись. Що ж, добре що ніч така місячна. 

   Та чому ж так боляче, чому розриває так на маленькі часточки. Вже не стримувала сльози. Плакала відкрито. Поливала свою клумбу. Квіти всі спали. Сонечка немає і їм нічого красуватись тут. От і я спала, весь час  поки не приїхало моє особисте сонце і не змусило мене проснутись. А засипати,  коли ти відчув хоч каплю його тепла, так важко. 

- Знав що знайду тебе тут, - тихо промовив принц Рональд за моєю спиною.

- Не варто було шукати , - схлипнула я, роздивляючись свої брудні руки.

- Чому? - знову тихо запитав він. Але по відчуттям вже набагато ближче ніж першого разу. Я не хотіла повертатись. Не хотіла, щоб він бачив мене такою. 

- Повертайтесь на бал принце Рональде. А мені там не місце. А вам не місце тут, - як можна холодніше промовила я.

    Ну йди вже, будь ласочка. Не добивай мене. Я вже на дні. Залиш мене тут. Я б не змогла це сказати йому але надіялась що він піде. 

     Не пішов. Став навколішки біля мене і почав витирати руками мої сльози. А вони покотились ще сильніше, ніби чекали на нього. 

- Ліна, ангел мій, ти чому плачеш? Що він міг сказати такого, щоб змусити найхоробрішу злюку в світі плакати? Благаю заспокойся, ти розриваєш мені душу своїми сльозами, - він обіймав мене а потім знову і знову витирав ті кляті сльози, що ніяк не хотіли зупинятись. 

- Ну що мені зробити, щоб ти заспокоїлась? Та ти хоч розумієш, що всі вони там на тому балі маскараді без масок, не варті навіть твого мізинця.

 " Ти не варта і пелюки під її ногами"- звучало відлунням у мене в голові.