Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Я могла піти до головної бібліотеки академії, яка славиться одними з найдавніших книжок Феєріалу, однак там занадто багато магів, враховуючи чималі розміри приміщення та любов мешканців академії до естетичного, темного життя. Натомість надаю перевагу порожній аудиторії. Дальня стіна вміщує кілька шаф, повністю заставлених книжками.

Із зачіпок у мене хіба що слова Гвендолін та надія на співпрацю з Ру, який, між іншим, назвав мене ідіоткою. Придурок.

Драбина на колесах постійно скрипить під вагою гострих підборів, поки схиляю голову, вивчаючи надписи на корінцях. Намагаюся не думати про те, як легко розуміються ці різкі літери та сприймаю їх як належне. Мої кістки гріла понура, огорнута в морок темного дуба аудиторія. Під час довгої перерви тут тихо та затишно, і я можу зануритися у вивчення назв та змістів, зовсім забувши про навколишнє середовище.

Мені потрібна прописана світобудова, однак «Вікіпедії» чи пошукової стрічки в гуглі тут не має, тож вчитуюся у змісти та шукаю карти.

Втомлено закидаю голову до стелі, ледь не заревівши:

— Я тут збожеволію!

— Пробувала соціалізуватися?

— Бляха!!! — я враз хапаюся за дерев’яну драбину, поки Люци уважно спостерігає за мною знизу, схрещуючи руки на грудях. — Відвали від мене! — шоковано наказую, приклавши спітнілу долоню на лоба. — Диявол… моє серце…

— Що шукаєш? — зацікавлено продовжує Люциліан. Його тон дивний, і я не до кінця розумію цю поведінку. Як завжди. Переплутав мої думки, змушує пекти раків та шарітися, а тепер ще й крутиться поруч.

— Не твого розуму справа!

Здається, Люци однаково на мої шпички. Він непробивний, наче скеля. Спирається спиною на полички, оглядаючи мої гомілки та щиколотки, які достатньо сильно визирають з-під сукні-туніки.

— Взагалі тут дуже мало книжок. Нічого цікавого для тебе. Підручники з медицини, збірки статей та навчальні посібники з історією. Краще зайди до нашої окремої бібліотеки. Тебе провести?

Якого?..

Він так швидко говорить, ніби намагається приховати легке хвилювання, допоки я стривожено стежу за його поглядом, спрямованим на мої голі ноги, а тоді талію, руки… Цей хлопець не дарма отримав ім’я Люциліан, щоб воно не значило в цьому світі.

— Коли це ми встигли стати друзями? І не треба мені допомагати, — нажахано шепочу, переставивши ногу на сходинку вище, мимовільно думаючи про темно-карі очі. Декілька секунд між нами пульсує густе повітря, магічно огортаючи мої легені. Люциліан ніби налаштовується на подальші слова.

Він соромиться? Я не розумію.

А тоді:

— Скажи-но, Дінаро, — тягне Хейг на диво байдужим голосом (та що відбувається взагалі!?), — чому ти мене так не любиш?

Ого.

— Це не стосується особисто тебе. Моєї ненависті вистачить на кожного з вас. І я не збираюся усміхатися та вдавати, ніби мене не викрали з будинку, не зробили рабинею, а тепер банально не випускають за межі академії, щоб глянути на тутешню цивілізацію та інших магів, допоки не змирюся, бачте, з цією бісовою долею, а Ру не хоче супроводити мене, маючи себе за короля, тому й ти не очікуй почути у свій бік щось, окрім лайки та ненависті!

Я дихаю надто агресивно, як для тихої аудиторії, втупившись очима в книжки. Погляд перестає фокусуватися, думки влітають одна в одну. У мене чомусь стискаються легені, а голова йде обертом.

Знову минає певний час, перед тим як вогневик продовжує. Люци ніби зважує кожне слово, боячись сказати зайве, і ці дії важко зрозуміти. Він або соромиться (з чого б це?) або вивчає мене (імовірно).

— Ру казав, що ти цікавишся силою рейлі.

Чудово. Що ще встиг йому повідомити Ру? Я сподіваюся, Люци не вірить усім словам свого дружка? Інакше мені точно не втекти від цих уважних очей.

— Коли в тобі перший раз магія, — веде він надалі, підвівши до мого обличчя голову, — ти почуваєшся надто бадьорою. Я цілком розумію твою агресію. Магія сильно впливає на нерви, тому кожна стихія має особливий спосіб для заспокоєння та відновлення. Наприклад, вогневики сидять серед свічок та медитують. Ми можемо відпочивати біля вогнища, але поміж свічок все-таки спокійніше. Покровителі землі сплять у саду, а водники занурюються в повну ванну, дрімаючи.

Що відбувається?

— Ти пробувала роздягатися на вулиці?

Це викликає в мене різкий дзвінкий сміх.

— Вау! Довго думав? Чи взагалі не думав? — зиркаю на нього, мимовільно злякавшись чорних очей. Вони справді темніше, аніж зазвичай. Я звикла, що в Ру вони ледь не жовті через вічний запал, а тут такий спокій. Ба навіть гірше: терпіння. Його шкіра, як і в Ру, світла, риси обличчя гострі. — І навіщо ти взагалі мені це розповідаєш, га? Я думала Люциліану Хейгу байдуже на всіх та кожного.

— Так і є, — спокійно киває Люци, ледь смикаючи комір червоної в’язаної жилетки з гербом академії на лівому боці. Під нею, за звичкою, біла сорочка.

Пирхнувши, я тягнуся тілом донизу прямо до вогневика. Драбина скрипить, його обличчя стає ще гострішим, брови зродяться на переніссі, а погляд метушиться частинами мого тіла.