Читати книгу - "Гніздо Кажана"

Уже трішки охолонувша після сварки з нареченим, котрий був тепер колишнім, Ліза напружилася, не знаючи, що ж сказати, коли скляні двері відчинилися й на веранду вийшов сам Роман Якович. Ліза застигла, відзначивши, що лице його тепер виглядає досить спокійним та самовпевненим, мов і не було на нім видко тієї буревійної люті, тієї нелюдяної злості, котрі потворили риси його досить гарного лиця ще декілька хвилин тому. Маман, забачивши його, відразу ж випрямилася в кріслі й вп’ялася в лице свого любого Романа Яковича запалалим поглядом.

Роман уклонився.

— Вибачте, люба Олено Назарівно, що завадив вашій розмові з Елізою, але я маю переговорити з вашою донькою наодинці.

Неймовірно легко та швидко випурхнувши з крісла, маман відразу ж розквітлася в усмішці.

— Що ви, що ви, любий Романчику Яковичу! Звісно ж, побалакайте. А Ліза… — протягнула вона, кинувши на доньку виразний погляд, у котрому й без слів промовлялося, що Ліза ось зараз має зробити остаточний вибір. А коли обере вона Миргород — то для баронеси Венгель-Розумовської вже більш не буде існувати старшої доньки. — Еліза, я впевнена, буде розумничкою й не стане засмучувати вас усякого роду непорозуміннями.

Ліза промовчала, й маман, кинувши на неї останній застережливий погляд, велично покрокувала до будинку. В цю годину вона зазвичай дрімала, та про яке дрімання могла зараз іти мова? Життя її важке, котре почало таким чудовим випадком налагоджуватися, котилося знову дідько його знає куди, й усе через бісову впертість та норовливість старшої доньки.

Коли дорідна постать баронеси зниклася за скляними дверима, Роман підійшов ближче до Лізи, котра з холодним, ображеним виразом обличчя стояла біля плетеного столика й не дивилася на нього, а напружено спостерігала за дивною красою, що розкинулася за двором, там, де виблискувала під сонцем Сула.

— Елізо, — зовсім тихо промовив Кажановський, зупинившись настільки близько, що вона хотіла відразу ж відійти, але він зупинив її, ухопивши за руку. Й зробив це зараз не грубо, зовсім не так, як дозволяв це собі в бібліотеці. — Елізо, я благаю вас — погляньте на мене, вислухайте.

Ліза кинула на нього байдужливий погляд.

— Я вас слухаю.

— Я образив вас, моя люба, — прошепотів він, але торкнутися її мов не наважився, тільки завмер поряд — такий сповнений провини, покаяння, й малася б у серці Лізи до нього хоча б краплина почуття, вона б, певне, відразу б розтанулася від ніжності, стиглим яблуком впалася в його обійми. Але почуттів же не було, навіть тієї поганої, мізерної краплини, тому й не розтанула вона, не впалася з ніжністю в його обійми, а тільки застигла нерухомо, холодними та байдужими очима вдивляючись у його лице. — Чи вибачите ви мені коли, Елізо? Я знаю, що поводився геть погано, я навіть у думці не мав допустити тих слів, але ж я ревную — гаряче й засліпливо ревную, й тільки це вибачає мене.

Ліза покривилася.

— Ваші ті слова… ваші дії в бібліотеці… — Вона похитала головою. — Я не вважаю, що ревність має їх пробачити.

— Ви жорстокі!

— А ви?

— Я швидко здатен розізлитися — це правда, й у люті можу наговорити багато непотрібного. Але я також швидко здатен остигати, відходити, й доказом цього є моя зараз присутність перед вами. — Роман несміливо всміхнувся. — Тож ви мені вибачаєте?

Ліза зітхнула.

— Не знаю.

— А тримати ж зло на ближнього — то є великий гріх, хіба ви не знаєте цього? — докорив їй Кажановський, але Ліза в цьому його ніжно-винуватому вигляді якимсь шостим відчуттям вловила якусь нещирість, щось награне в його м’якій усмішці, й навіть у його лиці та словах. А в пам’яті ще лунали інші його слова й бачилося інше його лице, й вона зараз розгублено дивилася на нього, не знаючи, що їй робити. Кинути його означає кинути й родину, залишитися самотньою, безрідною, бо маман вона ж така — коли пригрозилася, то й справді може викреслити її зі свого життя, а також з життя Мері. Вона мала зробити ось зараз вибір, та, що б не вибрала, — усе погано, усе погано саме для неї. З одного боку, втрата людей рідних та близьких і невідомість зубожілого життя, а з іншого — життя з цією незрозумілою, темною та некоханою людиною, котра могла образити легко й облити брудом, а за декілька хвилин поводитися отак, просити вибачення й ніжно всміхатися.

Роман нахилився до неї.

— Лізо…

Вона глибоко зітхнула, замружилася на мить, а потім витиснула з себе досить холодко:

— Я маю подумати.

— Добре, — відразу ж досить легко погодився Роман, піднімаючи руку та втискаючи в холодну долоню Лізи викинуту нею обручку. — А ця річ, котра будь-що має належати вам, нехай буде запорукою вашої згоди.

Ліза промовчала, затисла в долоні обручку й пішла до дверей. Вона вже була на порозі, коли за спиною пролунало його застереження, промовлене досить спокійним голосом:

— Не дозволяйте йому, Лізо, нас зробити ворогами й розлучити назавжди. Зрозумійте одну річ — він просто грається з вами, намагаючись дошкулити мені. Зваблюючи вас, він має на меті насамперед зробити боляче мені. Невже ж ви не розумієте, що є лиш іграшкою, знаряддям помсти за кохання його дружини до мене?

Повільно обернувшись, Ліза зміряла його холодним, гордовитим поглядом і випрямилася.

— То, на вашу думку, я є такою потворою, що можу приваблювати до себе лиш виключно як знаряддя помсти?

— Я зовсім не це мав на увазі, Лізо…

— Я зрозуміла, що ви мали на увазі, — крижаним тоном обірвала його Ліза, й та багатостраждальна обручка його вдруге цього дня полетіла на долівку, але цього разу вона впала не на м’який килим, а на твердий камінь, упала дзвінко й покотилася до ніг застиглого Романа, добродійна маска на лиці котрого почала зникатися, поступово вивільняючи того звіра, з котрим вона вже зіткнулася в бібліотеці. Й не бажаючи більш зазирати до очей того звіра, Ліза рішуче смикнула на себе двері й зникла в будинку, полишивши колишнього нареченого повільно, але впевнено наливатися отруйним