Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

Сабі

Минув тиждень ув’язнення

- Отже, що ми маємо? Я сиджу на незручному дерев’яному стільці в своїй кімнаті-келії… Добре, хоч розмалювала її файненько, а то я в тій сірості сказилася б ще першого дня, - ви не зважайте, я часто сама з собою розмовляю. Особливо коли треба добре поміркувати – так зосередитися легше. – Он, які гарні квіточки на стінах понамальовувала! А он той ведмедик біля кущиків малинки взагалі мі-мі-мі! То й що, що він кривенький вийшов? Зате он яка морда в нього добра! Гм, а тут, в західному крилі, стало майже затишно. Навіть Макс це визнав, коли я таки провела йому тут екскурсію! Ще б пак! Порівняно з рештою замку, у мене тут жити значно приємніше.

З першого дня мого перебування в цьому замку і до сьогодні мало що змінилося. Ми з драконом без кінця сваримося, миримося, а тоді знову сваримося. Ми сперечаємося, змагаємося в «хто-кого-переговорить» і взагалі не замовкаємо, якщо вже випадково зустрічаємося десь в нудних і сірих коридорах замку. О, наші суперечки можуть розтягнутися більш, ніж на годину, якщо нас випадково не перерве хтось зі слуг! І, знаєте, мені подобається! Подобається швидко вигадувати хорошу відповідь на випади мого кіднепера і з азартом чекати на нові. І мені здається – це лише припущення! – що Максу наші розмови приносять задоволення не менше, ніж мені.

Та й взагалі Макс виявився непоганим хлопцем: дуже добрий оптиміст з відмінним почуттям гумору. З ним цікаво. Думки про те, що Макс, в принципі, непоганий (вони з’явилися в мене ще після пам’ятного лікування синців), поступово з кожною нашою зустріччю переросли в якесь незрозуміле тепло, коли я бачу знайому худорляву довготелесу постать дракона. В мені навіть з’явилося бажання сподобатися йому. Дожилася. Ні, серйозно, це стало навіть небезпечно. Так, він мені подобається, але не можна дозволяти собі закохатися в нього.

Не варто себе обманювати: я тут тільки через те, що взяла його золото. Не більше. Хай як мені хочеться стати йому другом, цього ніколи не буде. Мій кіднепер просто чекає, коли мені вже набридне тут стирчати, і я віддам йому його скарб. Але я цього не зроблю. Золото потрібне нам з Летою для доброї справи, і я не поверну його дракону, який витратить гроші на якісь аристократичні дрібнички типу власного ставочку з водяними німфами чи приватного зоопарку з мантикорами та грифонами… чи що там зараз модно у аристократів!

- Все, вирішено, - я рішуче кивнула сама собі, - за першої ліпшої нагоди тікаю, а до того уникаю руденького. Ох… звучить, як місія нездійсненна…

Взагалі, уникати Макса набагато важче завдання, ніж може здатися на перший погляд. З якогось дива ми з драконом-кіднепером останнім часом стали частіше стикатися і застрягати у вічних суперечках. Вчора, наприклад, ми з ним зустрілися п’ять разів. П’ять разів, попри величезні розміри замку! Таке враження, наче він спеціально виловлює мене!

А це було б дуже погано, бо у мене тут проблема: я хочу втекти, а цей гад крилатий не тільки відволікає мене від розробки геніальних планів втечі, а ще й заважає їх здійснювати!

Що ж, ось я й дісталася до головної проблеми, від якої мене постійно відволікають інші думки. Чи радше я дозволяю цим думкам відволікати себе. Чесно кажучи, азарт вже минув і мені більше не хочеться міркувати про план втечі. Я вже сім разів пробувала змитися, і сім разів у мене нічого не виходило. Набридло вже. Щоденні спроби втекти перетворилися на обов’язок, рутину. Але почуття до Макса, що все ростуть в мені, не на жарт насторожують, якщо не лякають, тому сьогодні я вирішила посадити себе за мозковий штурм і розробити хороший план втечі.

- Ех, Лета вже, мабуть, втекла від того стрьомного дракона. Її взагалі проти її волі втримати майже неможливо. Сподіваюся, з нею все добре… Та Летка в мене молоток! Завжди вихід знайде! Не те що я. Вже восьмий день пішов, а я ще тут стирчу! Сором! Сором на мої ельфійські вуха! Я думала, що я швиденько змиюся, а вже другий тиждень пішов, відколи я тут! А плану втечі як не було, так і нема! Світло, вже восьмий день! Грррр!!!

Якщо ви подумали, що я, як в камері, щовечора спеціально встаю з нар, щоб виконати щоденний обов’язок з вишкрябування на стіні чергової палички, а потім з похмурим виглядом їх рахую, чи що я цілий тиждень ставила жирні символічні хрестики на маленькому календарику, викреслюючи дні, проведені в товаристві рудої занози, то ви помиляєтеся. Просто ця сама заноза кожного дня з широкою єхидною посмішкою нагадує мені про кількість днів, проведену в його замку. Бачте, я досі не спромоглася втекти, попри те, що кожного дня здійснюю таку спробу. І він про це знає. Щоб цю зміюку крилату поприщило!

- Може, я щось роблю не так? Подумай, Сабі, які варіанти ти ще не випробовувала? – я склала пальці в замок. – Першого дня втекти було найлегше, але мене зупинили скажені пухнастики. Другого дня я спробувала перелізти через мур, але мене помітив велетенський пес. Він потім ще ганявся за мною по всьому подвір’ї, даруючи слугам незабутнє видовище. Світло, будь прихильним до хлопчаків, які його заспокоїли і дали зрозуміти тварині, що я не грабіжниця… Ем… Тобто грабіжниця, але цього разу не маю наміру нікого грабувати. Мені б втекти тихо й мирно… Ех…

Я ненадовго замовкла, поринаючи в думки про те, яка я бідненька, нещасненька дівчинка, і який цей Всесвіт жорстокий до маленької беззахисної мене.

- Так, потім ще себе пожалію, - я зітхнула і потрусила головою. – Повертайся до важливих думок, Сабі. Отже, через мур перелізти, в принципі, можна. Ті рази, що я провалилася, можна просто списати на моє легендарне невезіння. Ні, серйозно! То собака напав, то велетенський шершень з плюща на мене вилетів! Шершня я, між іншим, жахливо злякалася і боляче гепнулась на куприк.