Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Близько дев’ятої вечора замок у дверях знову клацнув і на порозі камери з’явився той самий охоронець, що заходив раніше. Цього разу він ніс у руці чашку гарячого чаю, а з кишені в нього стирчала пляшка шнапсу. Поставивши перед Вістовичем спершу чай, а потім випивку, він коротко сказав:

— Це тобі.

— Звідки така щедрість? — іронічно запитав комісар.

— Не блазнюй. Це не від мене.

— А від кого?

— Від мене, — почувся в дверях жіночий голос.

Обидва — і в’язень, і охоронець — озирнулися. Жінка, одягнена в щільне пальто і капелюшок, зайшла досередини. Ставши навпроти чоловіків, вона зміряла комісара пильним поглядом. Вістович впізнав у ній дружину Вінкеля, Клавдію.

— Залиш нас, Марку, — наказала вона церберу.

— Але, пані...

— Скільки вас за дверима?

— Троє.

— От і гаразд. Значить, я в безпеці.

Охоронець нехотячи вийшов. Комісар шанобливо підвівся, але гостя знаком показала, що він може сидіти.

— Випийте чаю і, якщо хочете, горілки, — приязно мовила жінка, — мені здається, ви трохи замерзли.

«Спершу шнапс, а вже потім чай», — подумки виправив її комісар і, витягнувши корок, ковтнув просто з пляшки, чим, видно, приголомшив гостю. Було помітно, як вона здивовано примружила очі.

— Чи не проти ваш чоловік, що ви відвідуєте його в’язнів у такий час? — запитав комісар, якому захотілося зробити випад назустріч.

Гостя хитнула головою.

— Мені дозволено опікуватись тими, хто сюди потрапив. Як ви почуваєтеся?

— Запитайте у тих бовдурів за дверима...

Попри її приязність, Вістович добре відчував, що наміри в цієї особи далеко не найкращі. І, як виявилось, не помилився.

— Не поспішайте так їх називати, — заперечила жінка. — Один із них, боксер на прізвище Щипак, розповів, як бачив, що сталося на цвинтарі. Тому одразу ж зметикував, де ви, і повідомив мені... Не всі серед них бовдури.

— Маркус тепер також входить у свиту вашого чоловіка? — запитав комісар. — Чудове продовження боксерської кар’єри. Замість чесних поєдинків — ламати ребра опонентам Вінкеля...

Клавдія відмахнулася. Мовляв, «як заробляти на життя — його справа».

— То що ж, цікаво, привело вас сюди, у це мерзенне місце, шановна пані? — мовив Вістович, підносячи до губ чашку з чаєм. — Невже тільки співчуття і християнський обов’язок відвідати ув’язненого?

— Не лише.

Вона глянула на двері, ніби переконуючись, що їх добре зачинено.

— Що вдалося дізнатися у справі, яку вам доручив мій чоловік? — запитала Клавдія.

— Думаю, найголовніше — я знаю, хто вбивця, — відповів комісар.

Пані Вінкель підійшла ближче і пильно глянула на співрозмовника. Її очі здалися двома кинджалами, що пронизали Вістовича наскрізь.

— І?.. — різко кинула вона.

— Не розумію вас, дорога пані, — Вістович вирішив удати святу простоту.

— Не клейте дурня, комісаре, я запитую ім’я убивці, — голос пані Вінкель, здавалося, висікав іскри.

— Ім’я вбивці — це мій ключ, яким я скористаюся, щоб вибратися звідси, — спокійно відповів львів’янин, — це те, що хоче почути від мене ваш чоловік. А такими ключами не розкидаються.

— Невже? — єхидно сказала жінка. — Що ж, пане Вістовичу, хочу запевнити, якщо зараз я не почую від вас імені, тоді ви точно залишитеся тут назавжди.

— Це ж чому?

— Там, назовні, — вона вказала на двері, — сьогодні чергують віддані мені люді. Один мій наказ, і вам поламають усі кістки. Це тільки для початку...

— Цікаво, наскільки вони вам віддані?

— Достатньо.

— Гаразд, я запитаю інакше. Чи не змінять вони своєї думки, коли дізнаються, що ви — не та, за кого себе видаєте? Адже платить їм все-таки ваш чоловік.

Навіть у в’язничних сутінках було помітно, що Клавдія зблідла, наче смерть.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала вона.

— Я маю увазі, що ви — шпигунка, пані Вінкель. Думаю, я встигну повідомити їм про це, перш ніж мені зламають кістки... Лишається тільки зрозуміти, для кого шпигуєте. Для росіян, французів чи австріяків?

— Як... Звідки ви... Чорт, говоріть тихіше.

— Передумали мені погрожувати?

— Заради Бога, тихіше.

— Як скажете, — комісар слухняно стишив голос.

Клавдія важко сіла на його лежанку.

— Як ви дізналися? — запитала вона через хвилину.

— Маркус Щипак розповів мені, як ви зустрілися з ним вперше. Тоді він був ще волоцюгою і захистив вас від грабіжників на Хвалішевському мосту.

— Що ж у цьому дивного?

— Нічого. За винятком того, що ви прогулювалися самі ввечері в товаристві невідомої особи.

— Це була моя донька.

— Неправда. Вашій, як я знаю, доньці заледве тринадцять, а незнайомці, за словами Щипака, двадцять або й більше. Та й грабіжники, яким Щипак випадково надавав по пиці, були несправжні, а перевдягнені агенти... У такий спосіб зручно передавати інформацію: скажімо, знімаєте з себе сережки, всередині яких на тонісінькому папері заховано шифрограму. Справжні волоцюги час від часу бачили вас на тому самому місці й за добру винагороду охоче мені про це розповіли. Вас грабували там двічі. А ще кілька разів ви «подавали милостиню». На місці вашого начальства я би змінював локацію хоч би час від часу.

— І... вам відомо, яку саме інформацію я передала? — сухо запитала Клавдія.

— Ні. Так само я не знаю, кому ви її передали, — сказав Вістович. — Але все ж і цієї інформації достатньо, аби перетворити вас на мого союзника. Чи не так?

— Ми з вами й так не вороги, — обережно зауважила жінка.

— Тоді навіщо ви мені погрожували? — не зрозумів комісар.

— Тому що мені потрібно те саме, що й вам. Знати ім’я убивці.

— Навіщо?

Клавдія змовчала. Помітивши, що розговорити її не вдасться, Вістович дістав із кишені записника і, вирвавши з нього сторінку, написав олівцем: «Ви зв’язані з А III b[44]?».

У відповідь Клавдія ледь помітно кивнула. З цього моменту їхня розмова стала схожою на спілкування чуючого з глухонімим.

«Чому ви шпигуєте у власній країні?» — запитав Вістович.

Жінка підтягнула аркуш до себе й відповіла:

«Це стосується змовників...»

Схоже, вона мала на увазі Вінкеля, фон Гарпе та інших.

«Хіба полковник Альсдорф не представляє ваші інтереси в цьому об’єднанні?» — здивувався комісар.

«Тільки