Читати книгу - "Загублений світ"

Нехай ці чудовиська рвуть одне одного на шматки, така боротьба за існування, але щоб вони нападали на сучасну людину, полювали на владику світу — з цією страшною думкою я не міг примиритися. Переді мною знову виникло це страшне видіння з Дантового «Пекла» — залита кров’ю морда, освітлена на мить палаючою гілкою лорда Джона. Я стояв, дивлячись назад у двоє очей, на залиту місяцем стежину, і коліна в мене підгиналися від страху. Таке може тільки приснитися: тиша, сріблисті місячні відблиски на прогалинах, чорні плями кущів. І раптом цю грізну тишу знову прорізало те ж саме низьке, гортанне гарчання. Воно лунало ще голосніше, ще ближче. Сумнівів бути не могло: мене хтось вистежував, і відстань між мною і моїм переслідувачем скорочувалася з кожною хвилиною.

Я стояв, наче прибитий до місця, і не міг відвести очей від стежини. І раптом воно з’явилося. У далекому кінці прогалини, яку я щойно пройшов, здригнулися кущі. Щось велике, темне відокремилося від них і вистрибнуло на залиту місяцем траву. Сказавши «вистрибнуло», я не обмовився, бо чудовисько пересувалося, як кенгуру, витягнувшись на весь зріст і відштовхуючись від землі сильно розвинутими задніми ногами; передні були притиснуті в нього до черева. Розміри і міць цього звіра вразили мене — справжній слон, що встав дибки. І попри все яка рухливість! У першу мить в мене ще промайнула надія: може, це лише сумирний ігуанодон? Але, незважаючи на все своє неуцтво, я зрозумів, що помиляюся. У трипалого травоїдного ігуанодона голова була маленька, як у лані, а в цього страховиська широка, плоска — словом, точна копія тієї жаб’ячої морди, власник якої так налякав нас минулої ночі. Люте ревіння і наполегливість, з якими він переслідував мене, свідчили про те, що це м’ясоїдний динозавр, один з найстрашніших звірів, що коли-небудь водилися на землі. Чудовисько раз у раз припадало на передні лапи і тикалося носом у землю, винюхуючи мої сліди. Іноді вони губилися, але динозавр знаходив їх і знову величезними стрибками пускався стежиною слідом за мною.

Навіть тепер, при одному лише спогаді про цей кошмар, холодний піт проступає в мене на чолі. Що мені було робити? У мене в руках був дробовик, але яка від нього користь зараз? Я з розпачем озирнувся на всі боки, шукаючи очима яке-небудь прикриття — скелю або дерево, — але тут, у хащі чагарника, були тільки молоді деревця, а моєму переслідувачові нічого не варто було переломити, як тростину, й велике дерево. Треба було кидатися навтьоки, нічого іншого не залишалося. Але як бігти нерівним, кам’янистим укосом? На щастя, я вчасно помітив добре втоптану стежину, що перетинала мій шлях. Під час своїх розвідок ми бачили чимало таких стежок, прокладених дикими звірами. Якщо кинутися по ній, можливо, мені й удасться втекти від переслідування, тим більше що бігаю я добре і зараз перебуваю у формі. І, відкинувши у бік марний дробовик, я показав такий клас спринту[51], який не показував ні до, ні після цієї ночі. Ноги в мене підкошувалися, груди розривалася, подих зупинявся в горлі, але я все біг і біг уперед, із жахом, що підганяв мене. Нарешті, коли сил вже більше не стало, я зупинився. На якусь мить мені здалося, що переслідування скінчилося — на стежині нікого не було. І раптом знову тріск суків, тупіт велетенських ніг, подих могутніх легень, що аж свистять… Звір наздоганяв мене. Він вже зовсім близько! Порятунку немає!

Божевільний! Навіщо я так довго роздумував, перш ніж кинутися навтьоки? Спочатку динозавр покладався тільки на свій нюх, а це сповільнювало погоню. Але як тільки я побіг, він помітив мене і з тієї миті вже не випустив мене з уваги. Ще кілька стрибків — і чудовисько з’явилося з-за повороту стежини. У яскравому світлі місяця зблиснули величезні вибалушені очі, паща з двома рядами страшних зубів і гострі пазурі на коротких передніх лапах. Я дико скрикнув і прожогом кинувся вперед. Переривчастий хрипкий подих чувся все ближче і ближче. Важкий тупіт наздоганяв мене. Ще секунда — і чудовисько вчепиться мені в спину. І раптом — оглушливий тріск, я лечу в безодню, а далі пітьма і порожнеча забуття…

Коли я отямився від непритомності — думаю, що на це знадобилося всього кілька хвилин, — мені вдарив у ніс жахливий, зовсім нестерпний сморід. Я помацав у темряві й однією рукою знайшов щось схоже на величезний шматок м’яса, іншою — важку кістку. Високо вгорі в правильному овалі світили зірки. Отже, я лежав на дні якоїсь глибокої ями. Я насилу піднявся й обмацав себе з голови до ніг. Все тіло в мене нило, але кістки були цілі, ніяких ушкоджень не виявилося. Коли в моєму затуманеному мозку спливли обставини, що передували цьому падінню в яму, я з жахом глянув вгору в повній упевненості, що темна голова динозавра от-от з’явиться на тлі неба, що вже почало бліднути. Але все було тихо, спокійно. Тоді я повільно, навпомацки обійшов дно ями, намагаючись зрозуміти, куди ж мене скинув щасливий випадок. Яма була глибока, зі стрімкими краями і рівним дном футів двадцяти в поперечнику. На дні валялися шматки м’яса, що зовсім розклалися, від яких йшов нестерпний сморід. Ступаючи по цьому падлу і раз у раз спотикаючись об нього, я раптом наткнувся на щось тверде — це був дерев’яний кіл, устромлений в саму середину ями. Я обмацав його, моя рука сковзнула по чомусь липкому, але до верхівки кола так і не дотяглася.

Раптом я згадав, що в мене в кишені є воскові сірники, і, чиркнувши один, я відразу зрозумів призначення цієї ями. Сумніватися не доводилося: це була пастка, вирита руками людини. Вбитий посередині загострений кіл футів дев’ять заввишки весь почорнів від крові тварин, які напорювалися на нього. Шматки гнилого м’яса, що валялися на дні, були, очевидно, зрізані з колу, щоб очистити місце для наступних жертв.

Я згадав Челленджера, що твердив, що людина з її слабкими засобами захисту не може існувати на плато, населеному такими чудовиськами. Але тепер способи її боротьби з ними стали зрозумілі для мене. Печери з вузькими входами служили надійним притулком для їхніх мешканців, хто б вони не були. Розумова перевага цих людських істот над величезними ящерами була, очевидно, настільки велика, що дозволяла їм влаштовувати на звіриних стежках прикриті гілками пастки, в яких їхні вороги гинули, незважаючи на всю свою міць і спритність. Людина і тут панувала над світом.