Читати книгу - "Гра престолів"

— Я теж клянуся,— мовив мейстер Лувін.

— І я, міледі,— луною озвався сер Родрик.

— А ти, Робе? — поглянула вона на сина.

Той на згоду кивнув.

— Моя сестра Лайса вважає, що Ланістери вбили її чоловіка, лорда Арина, правицю короля,— повідомила Кетлін.— Пригадую, Джеймі Ланістер не брав участі в полюванні в той день, коли впав Бран. Він лишався тут, у замку...

У кімнаті запала мертва тиша.

— Не думаю, що Бран сам упав з вежі,— провадила Кетлін у цій тиші.— Гадаю, його скинули.

На всіх обличчях читався відвертий шок.

— Міледі, це жахливе припущення,— мовив Родрик Кассель.— Навіть у Царевбивці здригнеться рука, коли йдеться про замах на невинну дитину.

— Та невже? — зронив Теон Грейджой.— Сумніваюся.

— Гонор і пиха Ланістерів не мають меж,— мовила Кетлін.

— Хлопець завжди був дуже спритний,— замислено мовив мейстер Лувін,— і знав у Вічнозимі кожен камінь.

— О боги,— вигукнув юний Роб, від люті темніючи з обличчя.— Якщо це правда, він за це заплатить,— висмикнувши меч з піхов, він помахав ним у повітрі.— Я його власноруч уб’ю!

— Забери це! — розсердився сер Родрик.— Ланістер за сотні миль звідси. Ніколи не витягай меча, якщо не збираєшся ним скористатися. Скільки разів тобі казати, дурний хлопчисько?

Роб засоромлено сховав меч у піхви, зненацька знову перетворившись на дитину.

— Бачу, мій син тепер при зброї,— мовила Кетлін до сера Родрика.

— Я подумав, що вже час,— озвався старий військовий інструктор.

Роб схвильовано дивився на матір.

— Давно вже час,— мовила вона.— Можливо, скоро Вічнозиму знадобляться всі його мечники, і ліпше, щоб мечі в них були не дерев’яні.

Поклавши долоню на руків’я свого меча, Теон Грейджой мовив:

— Міледі, якщо до цього дійде, знайте: мій дім зобов’язаний вашому.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.

— У нас поки що тільки здогади. А звинуватити ми збираємося любого брата королеви. Вона цьому не зрадіє. Тож нам потрібно або зібрати докази, або не розтуляти рота.

— Доказ — отой кинджал,— сказав сер Родрик.— Лезо такої тонкої роботи не може пройти повз увагу.

І тут Кетлін збагнула: є тільки одне місце, де можна дізнатися правду.

— Треба їхати на Королівський Причал.

— Я поїду,— зголосився Роб.

— Ні,— заперечила вона,— твоє місце тут. У Вічнозимі завжди має залишатися хтось зі Старків.

Вона поглянула на сера Родрика з його великими білими бакенбардами, на мейстра Лувіна в його сірому вбранні, на юного Грейджоя — стрункого, темночубого й запального. Кого послати? Кому повірять? І зненацька Кетлін усе зрозуміла. Оскільки забинтовані пальці заклякли й затвердли, мов камінь, вона здвигнула плечима, щоб відкинути покривала, та злізла з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Міледі,— мовив мейстер Лувін,— хіба це розважливо? Без сумніву, Ланістерам ваш приїзд видасться підозрілим.

— А як же Бран? — запитав Роб. Бідолашний хлопчина був геть збентежений.— Ти ж не збираєшся його покинути.

— Для Брана я зробила все, що могла,— сказала вона, поклавши порізану долоню синові на плече.— Його життя в руках богів і мейстра Лувіна. Як ти сам нагадав мені, Робе, у мене є й інші діти, про яких я маю дбати.

— Вам знадобиться потужний супровід,— зронив Теон Грейджой.

— Я пошлю Галліса з загоном гвардійців,— сказав Роб.

— Ні,— не погодилася Кетлін,— великий загін привертатиме непотрібну увагу. Не хочу, аби Ланістери дізналися, що я їду.

— Міледі,— запротестував сер Родрик,— дозвольте бодай мені вас супроводжувати. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— А я не їхатиму королівським гостинцем,— відгукнулася Кетлін. Якусь мить поміркувавши, вона сама собі кивнула.— Двоє вершників рухаються не повільніше, ніж один, і вже точно швидше, ніж довжелезна валка, забита возами й каретами. Буду рада вашому товариству, пане Родрику. Поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані зафрахтуємо корабель. Міцні коні й попутний вітер — і ми дістанемося Королівського Причалу раніше за Неда й Ланістерів.

«А там,— подумала вона,— побачимо».

Санса

Едард Старк поїхав іще до світанку, повідомила септа Мордейн за сніданком.

— По нього послав король. Гадаю, знову полювання. Я чула, в цих краях і досі водяться тури.

— Я в житті не бачила тура,— мовила Санса, під столом згодовуючи Леді шматок бекону. Вовчиця взяла м’ясо з її рук делікатно, як королева.

Септа Мордейн несхвально пирхнула.

— Шляхетна леді не годує собак за столом,— мовила вона, відламуючи собі ще шматочок стільника й підставляючи хліб, щоб на нього натекло меду.

— Це не собака, це деривовк,— зауважила Санса, а Леді шорстким язиком лизнула їй пальці.— І взагалі, батько сказав, що ми можемо тримати їх при собі, якщо захочемо.

— Ти гарна дівчинка, Сансо, але кажу тобі, коли йдеться про цю тварину, ти стаєш така сама вперта, як і твоя сестра Арія,— нахмурилася септа.— І де це з самого ранку поділася Арія?

— Їй не хотілося їсти,— повідомила Санса, певна, що сестра точно вже кілька годин тому прокралася на кухню й умовила якогось кухаря зготувати їй сніданок.

— Нагадай їй сьогодні добре вбратися. Наприклад, у сіру оксамитову сукню. Нас усіх запросили проїхатися в кареті з королевою та королівною Мірселлою, тож ми повинні мати якнайкращий вигляд.

Санса й так уже мала якнайкращий вигляд. Свої довгі золотисто-каштанові коси вона вичесала до блиску і вдягнула найчарівнішу блакитну шовкову сукню. Вже тиждень вона чекала цього дня. Їхати з королевою — велика честь, і крім того, в кареті може бути й королевич Джофрі. Її суджений. На саму думку про це їй ставало млосно, хоча одружаться вони ще дуже й дуже нескоро. Санса ще зовсім і не знала Джофрі, але вже була в нього закохана. Королевич виявився саме таким, про якого вона завжди мріяла: високий, вродливий, дужий, з волоссям як золото. Вона хапалася за будь-яку нагоду побути з ним, хай і випадав такий шанс нечасто. Сьогодні її непокоїла тільки Арія. Сестра вічно все зіпсує!

— Я їй перекажу,— невпевнено мовила Санса,— але вона все одно вдягнеться, як завжди...— (Санса сподівалася, що сестра не вбере щось геть непристойне).— З вашого дозволу, я піду.

— Будь ласка.

Септа Мордейн повернулася до хліба з медом, а