Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Я прочесав свій мозок у пошуках цікавих фактів про себе, але згадати зміг лише ганебні.

— Добре, перше. Коли я був маленький, то дуже чутливо реагував на покази насильства по телевізору. Я не розумів, що то не насправді. Навіть якщо мультяшна миша лупцювала мультяшного кота, я все одно лякався і плакав.

Еммина газета трохи опустилася.

— Бідося, такий чутливий був! І он який виріс. Проштрикує потворам їхні вологі очиська.

— Друге, — продовжив я. — Я народився на Геловін, і поки мені не виповнилося вісім, вірив у те, що казали батьки: коли я стукав до людей у двері, мені давали цукерки, щоб привітати з днем народження.

— Гмм. — Емма ще на дещицю опустила газету. — Темна таємниця така собі. Але все одно можеш продовжувати.

— Третє. Коли ми познайомились, я не сумнівався, що ти переріжеш мені горло. Але, незважаючи на мій величезний страх, тихий голосок у голові шептав: «Якщо це останнє обличчя, яке ти побачиш у житті, то принаймні воно прекрасне».

Газета впала їй на коліна.

— Джейкобе, це… — Емма опустила очі додолу, тоді подивилася у вікно, потім знову перевела погляд на мене. — …дуже приємно чути.

— Це правда. — Я ковзнув рукою по сидінню і взяв її за руку. — Добре, тепер твоя черга.

— Знаєш, я не намагаюся щось приховати. Просто ці запліснявілі історії змушують мене знову почуватися десятирічною і нікому не потрібною. Це відчуття ніколи не зникало, байдуже, скільки чарівних літ відділяє «тепер» від «тоді».

Той біль досі був з нею, відкрита рана кровоточила, попри те, що минуло стільки років.

— Я хочу тебе пізнати, — сказав я. — Знати, хто ти, звідки прийшла. От і все.

Вона ніяково завовтузилася на сидінні.

— Я тобі розказувала про своїх батьків?

— Усе, що знаю, я чув від Ґолана, тієї ночі в льодовнику. Він сказав, вони здали тебе в мандрівний цирк.

— Ні, не зовсім так. — Вона сповзла по спинці сидіння, і голос знизився до шепоту. — Мабуть, краще тобі знати правду, ніж чутки й здогади. Отже, слухай.

Моє дивацтво стало виявлятися, коли мені було лише десять років. Я постійно підпалювала уві сні постіль, поки батьки не забрали простирадла і змусили мене спати на голому металевому ліжку в порожній кімнаті, де не було нічого займистого. Вони думали, що я підпалювачка й брехуха, а те, що я сама завжди лишалася неушкоджена й не діставала жодних опіків, лише підтверджувало їхню правоту. Але я просто не могла обпектися чи згоріти, хоча попервах навіть сама цього не знала. Мені було десять, я нічогісінько ні про що не знала! Це дуже страшно: коли твоя здібність дає про себе знати, а ти не розумієш, що з тобою відбувається. Хоча цей страх переживають майже всі дивні діти, бо мало хто з нас народжується від дивних батьків.

— Уявляю собі, — сказав я.

— Одного дня, наскільки всі могли бачити, я була нормальна, мов рисовий пудинг, а вже наступного стала відчувати дивний свербіж у долонях. Вони почервоніли й набрякли, потім стали гарячими — такими гарячими, що я побігла в бакалію і занурила їх у коробку з мороженою тріскою! А коли риба почала танути й смердіти, продавець гнався за мною аж до самого дому, а там зажадав од моєї матері компенсації за знищений крам. Руки в мене на той час горіли, від льоду стало тільки гірше! Врешті-решт вони запалали вогнем, і я була впевнена, що остаточно з’їхала з глузду.

— А що подумали твої батьки?

— Мати, дуже забобонна особа, вибігла з будинку і більше не повернулася. Вона подумала, що я демон, який через її лоно вийшов прямісінько з пекла. Старий застосував інший підхід. Він побив мене і замкнув у моїй кімнаті, а коли я спробувала пропалити двері, зв’язав мене простирадлами з гірського льону. У такому стані він тримав мене багато днів, зрідка годував з ложечки, бо розв’язувати боявся. І правильно робив, бо тієї ж миті, як він би мене розв’язав, я б його спопелила.

— Шкода, що не спопелила.

— Як це мило з твого боку. Але все одно нічого доброго з цього б не вийшло. Мої батьки були жахливими людьми, але якби було інакше, якби я залишилася з ними на довше, порожняки знайшли б мене без питань. Життям я завдячую двом людям: молодшій сестричці Джулії, яка якось пізно вночі звільнила мене, і я змогла втекти, та пані Сапсан, яка знайшла мене через місяць, коли я працювала факіром у мандрівному цирку. — Емма задумливо всміхнулася. — День нашого знайомства я називаю своїм днем народження. Днем, коли я зустріла справжню маму.

Моє серце трохи відтануло.

— Дякую, що розказала мені. — Почувши Еммину історію, я відчув, що став трохи ближчим до неї й не таким самотнім у власній розгубленості. Кожен дивний переживав періоди болючої невпевненості. Кожен дивний проходив випробування. Разючою відмінністю між нами було те, що мої батьки любили мене — і, попри всі непорозуміння, які в нас були, я теж їх любив, нехай тихо, по-своєму, але любив. Думати про те, що тепер я завдаю їм болю, було нестерпно важко.

Чим я їм завдячував? І як це можна було оцінити на тлі мого боргу перед пані Сапсан чи обов’язком перед дідом… чи тим солодким важким почуттям, яке я мав до Емми та яке дужчало щоразу, коли я на неї дивився?

Шальки завжди схилялися до останнього. Але зрештою, якщо я виживу в цих випробуваннях, то доведеться подивитися у вічі тому рішенню, яке я ухвалив, і тому болю, якого завдав.

Якщо.

«Якщо» завжди повертало мої думки до теперішнього, бо «якщо» занадто залежало від того, чи збережу я здоровий глузд. Коли мою увагу щось відвертало, я не міг зосередитися на відчуттях. «Якщо» вимагало моєї повної присутності тут і тепер.

«Якщо», хоч і лякало мене до нестями, також допомагало не збожеволіти.

Ми вже під’їжджали до Лондона. Села змінювали містечка, а далі потяглися безперервні смуги передмість. Мені хотілося б знати, що нас там чекає, які нові жахіття лежать попереду.

Я глянув на першу шпальту газети, що досі лежала, розгорнута, в Емми на колінах. ПОВІТРЯНІ АТАКИ СТРУСОНУЛИ СТОЛИЦЮ. БЕЗЛІЧ ЗАГИБЛИХ.

Я заплющив очі й спробував ні про що не думати.

Частина друга

Якби хтось спостерігав за поїздом о восьмій тридцять, який зі свистом приїхав на станцію і в хмарах пари зупинився, то він не помітив би у ньому нічого