Читати книгу - "Лють"

Після її від’їзду Вуді чекав близько тридцяти хвилин, а потім сідав у машину й кудись їхав. Так тривало кілька тижнів, які переросли у місяць, потім другий. Щонеділі Вуді точно, як годинник, сідав у машину.

З часом Джон навчився добре витримувати дистанцію, щоб Вуді не побачив, що за його машиною їздить «фейрлейн». Хоча Вуді нікуди й не дивився, крім як на ряди жінок, які стояли вздовж вулиць у центрі Атланти. Він зупинявся, підкликав рукою одну й завозив її в провулок, парк чи на порожню вулицю. Джон бачив, як голова жінки опускалася на кілька хвилин, а потім вигулькувала, жінка виходила, а Вуді викочував на дорогу й за годину вже знову сидів перед телевізором.

А тоді настав вечір, коли він змінив схему поведінки. Зі своєї вулиці він повернув не праворуч, а ліворуч, й покотив на південь трасою 78. Джону довелося триматися далі, ніж завжди, бо машин на дорозі було небагато. Останньої секунди він рвучко викрутив кермо, щоб з’їхати з автостради, й двадцять хвилин їхав слідом за Вуді звивистою дорогою, наприкінці проминувши знак «Ласкаво просимо до Снелвіла… Тут будь-хто відчує себе кимось важливим!»

Джон припаркував машину на житловій вулиці й пішов пішки, бо саме так вчинив Вуді. Надворі було холодно, перший тиждень грудня, але Джон сильно пітнів, бо опинився посеред району, де в кожному з будинків, що його оточували, спали діти. Він так зациклився на своєму страхові, що втратив з поля зору свою мішень. Він оббіг порожні вулиці, заходив у глухі кути, так завівся, що навіть не зміг знайти свій «фейрлейн».

Тепер Джона хвилювала власна безпека. Він ховався у тінях, напружувався від кожного шереху, впевнений, що от-от поряд зупиниться патрульна машина, коп перевірить його особу і поцікавиться, що привело педофіла в цей район.

Зненацька віддалік він побачив чоловіка, який ішов з маленькою дівчинкою. Вони сіли в машину Вуді й поїхали. Джон знайшов «фейрлейн» лише через п’ять хвилин і проклинав себе всю дорогу до Атланти. Протягом наступних двох тижнів він проглядав газети, шукаючи новин про те, що в Снелвілі сталося щось жахливе: викрадення дитини, вбивство. Нічого такого там не було, але Джон знав, що це лише питання часу.

Істина була простою: Вуді використовував особові дані Джона не просто так. Він хотів замести сліди. Джон достатньо часу провів у товаристві злочинців, щоб упізнати одного з них у дії. Коли все скоєне Вуді ляже важкою брилою на плечі Джона, було лише питанням часу.

Там-таки Джон вирішив, що вб’є себе чи попросить когось це зробити, але в тюрму не повернеться. Він уже втратив двадцять років життя, гниючи між педофілів та інших виродків. Повертатися до цього він не збирається. Не допустить, щоб Джойс пережила нову хвилю принижень і болю. У тюрмі він став дуже сильним, його воля була твердішою за сталь, але на свободі розм’як і розумів, що не витримає, якщо втратить той крихітний закапелок життя, який вирізьбив для себе. Він радше пустить собі кулю в лоба.

Приблизно о тій порі Джон побачився з сестрою. Перед Різдвом Джойс подзвонила йому в нічліжку, і він так здивувався, почувши її голос, що подумав, що хтось його розігрує. Та тільки хто міг це зробити? На волі він нікого не знав, не мав жодних друзів.

Вони зустрілися на каву в модному кафе на Монро-драйв. Джон одягнув нову сорочку і свої єдині нормальні штани — ті, які Джойс прислала йому в тюрму, щоб він мав у чому вийти на свободу. За звичаєм, колишнім зекам повертали той одяг, у якому вони прибули, та Джон тепер був на кілька розмірів більший за того сухореброго хлопчика, який їхав на автозаку в Саванну.

Напередодні ввечері він пішов з роботи раніше, щоб зайти в подарунковий неподалік від автомийки. Цілу годину він обирав листівку для Джойс, вагаючись між дешевими і гарними. Через погоду справи в «Горилі» йшли не надто добре. Арт наліво й направо роздавав хлопцям відгули. У прибуткові дні Джон заощаджував, як міг, але йому була потрібна зимова куртка. І хоча він уже твердо вирішив, що більше ніколи не купуватиме вживаного одягу, вибору не лишалося: довелося піти в магазин «Ґудвіл». Єдина з тамтешніх курток, яка так-сяк на нього налазила, була з порваним коміром і чимось тхнула — цього смороду Джон не зміг позбутися, навіть коли виправ куртку в платній пральні. Але вона була тепла, і решта не мала значення.

Джойс на п’ять хвилин запізнювалася, і Джона кинуло в жар на думку про те, що доведеться заплатити три долари за чашечку кави, щоб мати змогу просто посидіти за столиком. Та ось Джойс квапливо зайшла всередину. Вигляд у неї був стривожений. Сонцезахисні окуляри вона посунула на голову на кшталт обруча, довге каштанове волосся розсипалося по плечах.

— Вибач, я спізнилася. — Вона витягла стілець і сіла навпроти нього. Між собою і столом вона лишила приблизно шість дюймів, і ще більше відділяло її від Джона.

— Хочеш кави?

Він хотів підвестися, щоб купити їй кави, але вона зупинила його, хитнувши головою.

— За десять хвилин у мене зустріч із друзями. — Вона навіть не зняла пальта. — Не знаю, навіщо я тобі подзвонила.

— Я радий, що подзвонила.

Вона подивилася у вікно. Навпроти кафе був кінотеатр, і вона спостерігала за людьми, які стояли в черзі.

Джон витяг з кишені листівку, потай радіючи, що зупинився на дорогій. Три шістдесят вісім, але на ній були блискітки, а всередині була складанка, тож, коли її розгорнути, вигулькувала сніжинка. Джойс обожнювала в дитинстві книжки-розкладайки. Він добре пам’ятав, як вона хихотіла над тією, де на сторінках вистрибували тварини з ферми.

Він простягнув їй листівку.

— Це тобі.

Сестра її не взяла, тому він просто поклав на стіл і підштовхнув у її бік. Більшу частину минулого вечора він провів у тренуванні: записував різні думки на блокнотному папері, бо не хотів дарувати листівку з помарками або (ще гірше) написати щось дурне, що зіпсувало б листівку і довелося б купувати нову. Врешті-решт він просто підписав «З любов’ю, Джон», бо знав, що більше йому сказати нема чого.

— Чим