Читати книгу - "Мертві квіти"

Дверцята машини заклацнулися, мотор вже працював, а Стас розглядав два чималi шматки грубого поролону, вiдпоротi з обивки футляра. Лише тепер, коли їх стало можливо оглянути з обох бокiв, ця особливiсть кинулася в очi. Поверхня губки, що прилягала до стiнки чемодана, була iдеально рiвною. Друга, та що дивилася у порожнину, мала доволi глибокi нерiвностi вiд чогось. Вочевидь щось потрiбне, а разом з тим крихке або ламке, довгий час зберiгалося у футлярi для баяна, тому i відбилося на поролон. Сам же iнструмент увесь цей час валявся будь-де, тому й запилючився.

Ставало дедалi цiкавiше. Щоб купити дорогi лiки невiдомо для кого, дядько Тарас продав улюблений i потрiбний баян. Щоб зберегти щось ще дорожче, цей iнструмент ще ранiше викинули з футляра i заникали у порохах.

Заглибини на поролонi були рiзними. На першому шматку розрiзнялася одна — бiльш-менш глибока, з рiвним дном i вiдлогими краями. На iншому, який крiпився до протилежної кришки футляра, слiд був якийсь довгастий, дно нерiвне i заглибин було декілька різного розміру і глибини.

I де тепер вміст цього футляра?

Машина рушила з мiсця, але не доїхавши до перехрестя, Стас уже гальмував. Надто радикальнi думки лiзли до голови. Те, що зберiгалося у футлярi, кудись подiлося. Адже його мiсце зайняли старi газети. Що, як саме через цю рiч Мироненковi, а можливо, i Нiлi довелося заплатити життям?

Чорти…

Тiла померлого нiхто не оглядав. Нiхто не встановлював причин смертi. Як i годиться у подiбних випадках — виписали довiдку i все, адже покiйник за життя мав проблеми iз серцем. Пiд цим могло пройти усе що завгодно. Що ж виходило: давня i вiрна подруга вiдправила на той свiт дядька Тараса, аби заволодiти саме цiєю рiччю? I через неї ж вона сама розпрощалася з життям, а рiч забрали… Чи могло так статися? А чому нi?! Тим паче, вилазить на свiт Божий ще одна закономiрнiсть: той, хто володiє цим, одразу складає заповiт на власне житло з доволi дивними умовами. А невдовзi помирає. Весело.

Стоячи пiд магазином, Стас розглядав вiтрину.

Мурашевичка померла насильницькою смертю. А дядько Тарас? От би довiдатись… Нiхто не бачив. Хоча, чому ж нiхто? А старий Ратушняк? Забальзамувати покiйника навiть за спрощеною схемою — це потрiбно зазирнути багато куди. Отже, мiг щось уздрiти i навiть зрозумiти. Не з вулицi людина — лiкар, тим паче хiрург, нехай навiть уже у початковому маразмi.

Необхiднiсть якось ще раз «наїхати» на Ратушняка ставала очевидною.

XXXVII

Курилиха зрадiла, побачивши лiкаря на два днi ранiше, нiж обiцяв.

— Що ж тут — по сусiдству, близько, — пояснив Стас.

У вiдповiдь та довго проповiдувала принципи добросусiдства, аж поки вiн не скiнчив огляд доньки. Мазi було замiнено на розчин i жiнка запросила скуштувати пампухiв. Це повнiстю вiдповiдало його планам — Курилиха знала абсолютно усе i про усiх, що вже казати про найближчого сусiду, Мироненка.

— Так шкода менi дотепер, так шкода… — нiяк не могла заспокоїтися жiнка. — Iде завжди на роботу огрядний такий, культурний. I завжди привiтається — серйозно так…

Лише тепер, коли запахло борщем, Стас згадав, що не встиг пообiдати i хвилин десять не чiпав Курилихи, даючи виговоритися. Проте вона й сама не збиралася «з'їжджати» з теми його дядька. Зрештою, знову розмова дiйшла до обставин його поховання.

— А як тримала вона це, як тримала! — обурювалася жiнка. — Наче не усi ми однаковi тут. Наче не усi християни. Нiкого не хотiла бачити вдома! Ну, ви ж розумiєте — як не прийти, не попрощатися з покiйним! Хтось працював iз ним, хтось жив поруч. Он, Качаровська тiльки на другий день вийшла з лiкарнi, то їй медсестра там якась сказала, що довiдку учора виписували! А вiд Качаровської i я дiзналася. I вже увечерi до мерця пiшла. А зрання ховали.

— То належить увечерi ходити? — уточнив Стас.

— Та чого ж! — здивувалася Курилиха. — Хто коли хоче. Але як iти, як отой ваш хiрург старий його якраз обколював. Тепло ж було.

— Пiвдня обколював чи що? — не зрозумiв Стас.

— О… — знову здивувалася Курилиха. — А ви як думали? Ви що, не бачили, який ваш дядечко був? Як двоє вас! Такого i за пiвдня не обколеш. Ратушняк вже давно то робить, тож і упорався. А iнший би… Та й труну на нього, кажуть, два днi в областi робили, бо у звичайну не влазив.

Переконувати жiнку у повнiй абсурдностi її припущень Стас не збирався, але про всяк випадок перепитав:

— Що, точно пiвдня колов?

— Та бiльше! Майже цiлий день!

Курилиха почала згадувати подiї, бажаючи уточнити годину, коли старий Ратушняк вийшов за ворота «будинку з привидами».

— I пляшку дала за роботу, — продовжувала сичати Курилиха. — Так i нiс у пакетi. Велика така, напевно, вино дешеве, «чорнило». Сама бачила. Нiла — вона скупа дуже. Могла й заплатити, пiвдня чоловiк працював. Хоча… Ратушняковi може й iншого не треба. Ой, як вiн п'є тепер…

Усе накручувалося у незрозумiлий клубок, який ставав дедалi бiльшим. Здавалося, нитка перiодично обривається i губиться. I так одна, друга, третя. А вiн хаотично хапає з рiзних бокiв, намагаючись знайти потрiбний кiнець.

Марно.

I все-таки цим фактом не варто нехтувати. Не одна така, як Курилиха, витріщалася на будинок в очiкуванні, коли туди можна буде увiйти i щось розвiдати. Отож, перебування Ратушняка у будинку померлого протягом бiльше нiж пiвдня можна визнати фактом достовiрним. Це дозволяло зробити доволi цiкавi висновки.

Ратушняк не бальзамував увесь цей час. Повірити в таке могла Курилиха i їй подiбнi, але не Стас. Час, витрачений на подiбну процедуру, практично не залежить вiд розмiрiв тiла померлого. Отже, провiвши бальзамацiю нехай навiть за годину, старий ще шiсть-сiм годин робив щось iнше. Не сидiв же вiн заради власного задоволення у домi людини, яку не любив i не поважав, заспокоюючи його овдовiлу подругу, у якої, до речi, нiхто не бачив слiз на очах. А таке теж не проходить повз увагу сусiдiв.

Знову все замикалося на Ратушняковi. А вiн був дуже непростим екземпляром, попри ознаки початкової деградацiї. А зараз, пiсля смертi Неонiли Мурашевич, вiн ще й залишився охоронцем дядькових таємниць. Iншi, хто знав їх, померли. Дiзнатися про них, поки ця людина ще жива i може говорити. Тiльки як?

— I ото бiльше пiвдня люди чекали, — товкла далi своє Курилиха. — Лише Мамчур, ну, прокурор зайшов на три хвилини. Де б той пан чекав…