Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

крізь ряснолист на розпростертий удалині невольничий ринок. Усе там було освітлене масним жовтавим сяйвом ліхтарів, і в просвіти між листям завиграшки можна було оглянути незвичайну архітектуру цього потаємного міста. До масивних стовбурів дерев тулилися хижі під дахівкою та помости з шопами; з гілок звисали схожі на круглі башти споруди й кулі, сплетені з гілля лісовербу та плакучниці, а від дерева до дерева тяглися підвісні дерев’яні хідники, з припасованими до них лойовими світниками, утворюючи цілу мережу стежок. Гармидер стояв несосвітенний, сморід — нестерпний.

«Ось це місце, — прошепотів голос у Живчиковій голові. Тепер нехай вас веде Шпуляр».

Живчик повернувся до ельфа-дубовика.

— Шпуляре, — запитав він, — чи ти справді певний, що без пригод проведеш нас через це бісове місце?

— Я докладу всіх зусиль, — кивнув головою Шпуляр. — Насамперед, нам би не завадило подбати про три білі кокарди. Що ж, ходімо. І борони усіх нас Небо.

Живчикові завмерло серце, коли він слідом за Шпуляром ступив на хисткий дерев’яний поміст. Досі він не усвідомлював, як вони зараз високо, а тепер таки пересвідчився в цьому, бо навіть потому, як «Небесний гарцівник» причалив, до землі ще лишалося півсотні ступнів.

— Увесь ринок — на висоті, — пояснював Шпуляр. Вони вже дійшли до супротивного кінця помосту і ступали між верхівками зелених крон. — Усе або прикріплене до величезних дерев, або підвішене до них.

Живчик, роззявивши рота, дивився поперед себе.

— Ця місцина ще дивніша, ніж я собі уявляв, — прошепотів він.

— І більша, — додав Шпуляр. — Шукати когось одного в цьому сонмищі… — Голос його затих, і він махнув руками на переповнені хідники, які рипіли і стугоніли під вагою юрм, що сунули ними.

— Може ж таки пофортунить, — відповів Живчик, — еге ж, Кулькапе? — Жодної відповіді. Живчик обкрутився на підборах. — Кулькапе? — гукнув він. — Де ти?

— О-о-ох! — долинув тихий стогін звідти, де вони щойно пройшли.

— Кулькапе! — стривожився Живчик. Він кинувся назад крізь листяну завісу і вибіг на поміст. А там, посередині хисткого трапа, міцно замруживши очі, стояв навкарачки його юний учень і трусився, мов осиковий лист, не в змозі поворухнутись. — Усе гаразд, Кулькапе, — заспокоїв його Живчик. — Зараз я тобі підсоблю.

— Ні! — заверещав Кулькап. — Я не годен звестися. Я впаду. Я знаю, що впаду.

Народжений і зрослий у Нижньому місті, хлоп’як страшенно боявся висоти. Життя у Санктафраксі видавалося більш-менш стерпним, бо місто було велике, хоча Кулькап і там уникав високих хідників і завжди заплющував очі у підіймальному кошику. Повітроплавання попервах лякало його, але знову ж таки, корабель був чималий, а опинившись на горішньому чардаку, він просто намагався не дивитися вниз. Але від розгойдування в повітрі на вузькому трапі Кулькап терп і ціпенів не менше, аніж від хилитання на отій линві на борту «Небесного гарцівника». Ба більше! Посадка на повітряний корабель принаймні була недовга; йому лишалося тільки не розціплювати рук. А тут підвісні переходи тяглися на милі й милі. Як дати собі з ними раду?

— Повзи, — почув він Живчикові настанови. — Тримайся за краї трапа і повзи вперед.

Кулькап закрутив головою. Хлопцеве дихання стало різке, уривисте, часте.

— Я не годен, — промурмотів він. — Не годен — і край! — Навіть із міцно заплющеними очима він відчував порожнечу між собою та земною твердю.

— Годен! — переконував його Живчик. — Не висіти ж тобі тут! Крім того, якщо ти вб’єшся, що буде з твоїми дорогоцінними сувоями?

Кулькап застогнав. Він навпомацки знайшов краї трапа, відтак проповз трохи навколішки. Пальцями ніг він чув шорстку поверхню помосту.

— От, бач! — підбадьорливо гукнув Живчик. — А тепер ще трохи.

Руки в Кулькапа тремтіли, зуби цокотіли, але він знову просунувся вперед. Потім знову. Лізти і не думати… Зненацька чиїсь руки схопили його за каптан, і він відчув, що його волочать уперед. Ноги йому обернулися на драглі, й він брязнув об щось тверде — аж здригнувся хідник. Він розплющив очі. Над ним нахилився Живчик.

— Що й казати, Кулькапе, гарне місце, щоб дізнатися про твою боязнь висоти. Весь невольничий ринок розвішаний між деревами.

— Дайте мені хвильку часу… Все буде гаразд, — хоробро запевнив Кулькап, зводячись на тремтливі ноги. Він почвалав за Живчиком. — Просто цей поміст. Жодних поручнів. — Він здригнувся всім тілом. — Триматися ні за що…

Ту ж мить повітря розітнув пронизливий вереск, супроводжуваний цілою зливою прокльонів. Живчик, Кулькап і Шпуляр підбігли до дерев’яного бильця і зазирнули вниз. Кулькап нервово проковтнув клубок у горлі.

Крик лунав з невеличкої площадинки під біло-червоним дашком, розміщеної трохи нижче від них. По ній вистрибував карячконогий гоблін і погрожував здоровенним кулачиськом комусь унизу. Поруч із ним палала піч, підвішена за ланцюги до верхньої гілляки.

— У відкрите небо вас за таку шкоду! — галасував він. — Ви мене зруйнували! Зруйнували, чуєте?

Кулькап покосився вниз. Щось безгучно стрибало з гілки на гілку, наближаючись до землі.

— Що воно таке? — повернувся він до Живчика.

Той знизав плечима.

— Певно, вепр-дереволаз, — сказав Шпуляр. І кивнув головою на гобліна, який усе так само вистрибував по платформі, нетямлячись із люті. — По всьому невольничому ринку сотні таких розносців, які перебиваються з хліба на воду…

Раптом щось різко хруснуло, і зі звуком, з яким розчахується дерево, платформа, прикріплена до стовбура, відірвалася і полетіла вниз. Гоблін несамовито заволав і вхопився за підвісну піч. Якусь мить він дико звивався. Потім — коли його пальці зашипіли і задимілися від великого жару — загув униз.

Кулькап із жахом спостерігав за цією сценою, весь сполотнілий, але неспроможний відірвати погляду від другої істоти, яка зірвалася донизу слідом за першою. Волаючи з перестраху, гоблін гепнувся об товсту гілляку, і його тіло — обм’якле, зігнуте,