Читати книгу - "Палац Посейдона"

— Чому?

— О, це стара історія. Франко-пруська війна. Багато хто з них брав у ній участь. Декотрі навіть втратили близьких.

— Але ж відтоді вже минуло понад двадцять років!

— Такі рани взагалі ніколи не загоюються.

— Звідки ви так добре знаєте німецьку?

Клеман усміхнувся.

— Я довго прожив у Кольмарі, в Ельзасі. Там практично всі однаково вільно розмовляють обома мовами. Мене завжди вабило море, тож одного разу я зібрав свої речі й перебрався до Гавра. Відтоді я об’їздив увесь світ. Проте годі вже базікати, ходімо — твій хазяїн хоче тебе бачити.

— Герр Гухмбольдт?

— Саме так.

— А він не сказав, що йому треба?

Клеман похитав головою.

— Тільки те, що він має для тебе якусь новину. Ходімо ж мерщій. Ми вже й без того згаяли хтозна скільки часу. Я проведу тебе до нього.

Гумбольдт чекав на Оскара в штурманській рубці. Полиці, що стояли тут уздовж стін, було завалено мореплавними картами, атласами, інженерними схемами та кресленнями судна. За ілюмінаторами відкривалася похмура панорама бурхливого моря.

Доставивши Оскара сюди, Клеман поплескав його на прощання по плечу і зник у корабельних переходах. Проводивши поглядом нового друга, юнак почав міркувати, чи не варто розповісти Гумбольдту про пригоду на палубі, та вирішив не робити цього. Він ніколи не любив доносів, проте зараз міг би це зробити з чистою совістю.

— Нарешті, ти тут, чудово! — Гумбольдт підбадьорливо усміхнувся. — Як там ся має твоя морська хвороба?

— Не сказати, щоб дуже добре.

— Ну, не варто засмучуватися. Скоро ми знову опинимося у спокійних водах. Гадаю, що тобі буде цікаво дізнатися, що ми із мсьє Іполітом маємо намір завтра здійснити перше занурення на «Наутілусі».

— Завтра? Це просто здорово!

Гумбольдт кивнув.

— Хоча батисфера вже пройшла ряд випробувань, проте лише у прибережних водах. Це, так би мовити, її перше серйозне занурення у відкритому морі.

— Виходить, ми вже наблизилися до мети?

— Майже. Ходи-но сюди, я покажу тобі на карті, де саме ми перебуваємо.

На довгому столі в центрі рубки було розіслано велику навігаційну карту, закріплену з боків спеціальними затисками. Гумбольдт постукав пальцем по одній із її ділянок.

— Як тобі відомо, ми вже лишили позаду Мальту й перетнули Іонічне море. — Він провів пальцем пряму лінію, ніби заново прокладаючи курс «Каліпсо». — Через шторм ми просуваємося не так швидко, як планувалося, проте це не так уже й важливо. Завтра у цей самий час ми залишимо Іонічне море і пройдемо протокою Кітіра. Капітан стверджує, що коли ми проминємо протоку, море буде спокійнішим. Потім ми здійснимо перше занурення — ось тут.

Учений указав на невеликий острів, західніше від виходу з протоки.

— Антикітіра, — прочитав її назву Оскар.

— Саме так, — підтвердив Гумбольдт. — Острів розташований на тій ділянці, що нас цікавить, проте все ще досить далеко від місця, де сталася остання масштабна катастрофа корабля. Чи не хотів би ти взятися за документування ходу занурення?

— А чом би й ні? Я залюбки виконаю будь-яку справу, аби лиш відволіктися від цієї бісової морської хвороби. Що мені треба робити?

— Достатньо й того, що ти докладно зафіксуєш усі етапи роботи, включаючи точний час, і накидаєш кілька ескізів. Якщо забажаєш, то можеш навіть…

Перш ніж учений устиг закінчити фразу, двері до рубки з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Шарлотта. Її щоки розчервонілися від швидкого бігу, а очі збуджено виблискували.

— Оскаре, — вигукнула вона, відсапуючись. — Здається, у нас вийшло!

— Що вийшло?

— Вілма… Вона… Вона розмовляє!

— Ти це серйозно?

Дівчина глибоко зітхнула.

— Ви самі повинні це побачити. І почути!

Оскар і Гумбольдт перезирнулися. Потім учений знизав плечима.

— Ходімо. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову трохи пізніше.

Залишивши рубку, всі троє спустилися трапом у підпалубне приміщення й попрямували в напрямку до кают, де розмістилися жінки.

Гуркіт суднових машин притишено долинав навіть сюди. «Каліпсо» була одним із найсучасніших суден, що борознили Світовий океан. Її було оснащено акустичною системою дистанційного виявлення інших суден, найновітнішою паровою турбіною і сучасними електричними системами керування. Проте в тому, що стосувалося комфорту, вона мало відрізнялася від решти суден такого класу. Каюти були затісними й не надто зручними, з умивальником і душовою кабіною, що були розташовані просто в кімнаті. Оскар ненавидів тісноту, незважаючи на те, що більшу частину життя він провів у тісних халупах і закутках. До того ж, як з’ясувалося, він дуже скучив за твердою землею під ногами. А тут, у вузеньких коридорчиках і переходах, тільки гофровані сталеві листи підлоги вгиналися під ногами, і лунко вчувався кожний крок.

За кілька хвилин вони вже були на місці. Гумбольдт зупинився перед дверима каюти й постукав.

— Заходьте, — долинуло зсередини.

Океанія та Еліза зустріли їх широкими усмішками. Вілма стояла на столі, що був геть завалений інструментами, дротами, вимірювальними приладами та іншими технічними пристосуваннями. На спині пташки було закріплено якусь штуку, яка нагадувала зовні наплічник із коротким стрижнем. Наплічник кріпився на крилах парою шкіряних ремінців еластичними гумовими стрічками.

— Проходьте і щільніше причиніть за собою двері, — гукнула Шарлотта. — Вілма трохи нервується. Не дай Боже, зістрибне зі столу і загубиться десь у закутках корабля. Ви ж знаєте, як вона вміє бігати!

Оскар причинив двері й подивився на дивну конструкцію на спині пташки. Гумбольдт