Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

— Ходімо, — квапив його Фламбо, простягаючи руку. — Чи ви не хочете звідти виходити?

Священик все ще мовчав, стискаючи в руці уламок дошки. Врешті він замислено відізвався:

— Виходити? Ні, навпаки. Я хочу увійти сюди.

Отець Бравн пірнув у темряву під дерев’яним помостом з таким поквапом, що капелюх злетів з його голови і залишився на підвищенні. І тепер лише капелюх нагадував про те, що кілька секунд тому з нього стирчала голова всечесного отця.

Фламбо ще раз озирнувся довкола і знову не побачив нічого, окрім непривітного морського простору та засніженої рівнини, яка також виглядала доволі похмуро.

Позаду почувся якийсь невиразний шум, і низенький священик виліз нагору ще несподіваніше, аніж провалився. Його обличчя вже не виглядало збентеженим, на ньому був вираз непохитної рішучости, а надмірну блідість можна було пояснити відблиском моря і снігу.

— І як? — запитав його високий приятель. — Вам вдалося побачити божество цього храму?

— Ні, — відповів отець Бравн. — Мені вдалося знайти дещо важливіше. Жертвоприношення.

— Що ви хочете цим сказати! — стривожено вигукнув Фламбо.

Отець Бравн не відповів. Він вдивлявся кудись вдалину, і раптом показав пальцем:

— Що це за будинок, он там?

Фламбо прослідкував поглядом за пальцем священика і побачив кут будинку, який стояв перед фермою і майже весь був схований за деревами. Невелика будівля була доволі далеко від набережної, однак її яскраві стіни наводили на думку, що вона також належить до місцевих цікавинок, подібно, як естрада, мозаїка з квітів та лавки з вигнутими спинками.

Отець Бравн зіскочив з дерев’яної платформи, Фламбо зробив те саме. Вони попрямували до будинку і незабаром побачили невеликий готель, який у такій місцевості можна було б назвати навіть розкішним. На курортах часто трапляються подібні готелі. Цей заклад міг би похвалитися баром, та не варто там шукати ресторану. Фасад був прикрашений кольоровими вітражами і золотистим тиньком, а свинцева поверхня моря та зачарований сум дерев разом з цими дешевими прикрасами створювали меланхолійний настрій. Приятелі подумали, що якби в такому готелі їм запропонували якусь їжу, то швидше за все, це був би макет шинки та пустий пивний кухоль, один з тих, що їх використовують у театрі.

Однак, хіба заздалегідь можна бути впевненим у чомусь? Вони підійшли ближче і побачили, що перед буфетом, який, вірогідно, був зачинений, стояла одна з тих лавочок, які прикрашали садові доріжки. Та ця лавка була набагато довшою, вона займала всю довжину готельного фасаду. Напевно, її поставили, щоб відвідувачі могли насолоджуватися краєвидами, однак у таку погоду важко знайти охочих для подібної розваги.

На круглому столі, який стояв біля одного кінця лавки, стояла пляшка шаблі,[19] а поруч — тарілка з родзинками та мигдалем. За столом сидів темноволосий молодий чоловік з непокритою головою і вдивлявся в море, вражаючи своєю дивовижною нерухомістю.

На відстані чотирьох ярдів він виглядав як воскова фігура, та коли подорожні наблизилися ще на ярд, він зірвався на рівні ноги та шанобливо і з достоїнством промовив:

— Ласкаво просимо, джентльмени! На жаль, зараз у мене немає прислуги, та я можу приготувати вам щось на скору руку.

— Ми вам дуже вдячні. — сказав Фламбо. — То ви — власник цього готелю?

— Так, — безпристрасно відповів темноволосий. — Розумієте, всі мої офіціянти — італійці, і я подумав, що справедливо буде дозволити їм подивитися, як їхній співвітчизник переможе чорношкірого (якщо він не підведе, звичайно). Ви чули, що поєдинок між Мальвіолі та Чорним Недом таки відбудеться?

— Гадаю, у нас немає стільки часу, щоб скористатися вашою гостинність, — відізвався отець Бравн. — Моєму приятелеві буде достатньо келиха хересу, аби зігрітися і випити за перемогу італійського чемпіона.

Насправді Фламбо ніколи не полюбляв херес, однак сьогодні він не заперечував і спромігся лише люб’язно промовити:

— О, велике спасибі.

— Херес, звичайно, сер, — промовив господар і попрямував до будинку. — Даруйте, якщо я затримаю вас на кілька хвилин. Я вже казав, що сьогодні відпустив усіх слуг.

І він пішов до неосвітленого готелю.

— О, не варто турбуватися, — сказав Фламбо.

Та господар обернувся, щоб заспокоїти його:

— Я маю ключі, а дорогу і в темряві знайду.

— Я зовсім не хотів, — почав було отець Бравн, та в цю мить всередині готелю почувся гучний бас. Невиразно і голосно прозвучало якесь іноземне ім’я, і господар готелю кинувся назустріч цьому голосові набагато жвавіше, аніж прямував за хересом для Фламбо. Все, що відбувалося в цю мить та в наступні декілька хвилин лише підтвердило, що господар говорив правду, і нічого, окрім правди. Пізніше і Фламбо, і отець Бравн згадували, що жодна з пережитих пригод (часом доволі скандальних та шалених) настільки не холодили їхню кров, як оцей голос велетня, що раптом пролунав у безлюдному готелі.

— Мій кухар! — спішно вигукнув господар. — Я зовсім забув про свого кухаря. Він іде. Херес, сер?

І справді, на порозі з’явилася величезна постать у білому фартуху та білому ковпаку, як і належить кухареві, однак чорне обличчя було надмірно серйозне. Фламбо вже не раз чув, що негри бувають чудовими кухарями. Однак йому не давало спокою якесь невловиме протиріччя між чорною шкірою цього чоловіка та його професійними атрибутами, котре підсилювалося ще й тим, що це господар спантеличено поспішав, почувши голос кухаря, а не навпаки. Та Фламбо вирішив, що все це можна пояснити зухвалістю чорношкірого, адже про капризи професійних кухарів віддавна ходили легенди. Окрім цього, врешті з’явився господар, тримаючи келих хересу.

— От цікаво, — сказав отець Бравн, — чому на пляжі зовсім немає людей? Адже це буде великий бій. Ми пройшли кілька миль і зустріли лише одного чоловіка.

Власник готелю лише знизав плечима.

— Розумієте, вболівальники прибудуть зі станції, а це милі три звідси. Їм потрібен тільки бокс, вони зупиняться в готелі лише на одну ніч. Зрештою, в таку погоду на пляжі не надто приємно.

— І на лавці, певно, теж, — додав Фламбо, вказуючи на лавку, яка стояла поруч з маленьким столиком.

— Мені доводиться слідкувати за тим, що діється довкола, — промовив власник готелю.

Це був стриманий молодий чоловік, з правильними рисами жовтуватого обличчя. Його темний одяг не привертав особливої уваги, якби не чорна краватка, котра була зав’язана надто високо і ніби підпирала шию, та ще чудернацька золота шпилька на ній. На обличчі чоловіка не було нічого особливого, якщо не брати до уваги надмірної знервованості. Він постійно примружував одне око, а инше в цю мить надмірно збільшувалося і видавалося штучним.

Мовчанку порушив господар, який спокійно запитав:

— І де ж