Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 36 

Водій рушає з місця і я наостанок проводжаю поглядом будинок Руслана. Намагаючись, закарбувати цей спогад у себе в голові. Але ми віддалялися та вид на будинок ставав все розмитішим, аж допоки не зник назавжди. Закриваю очі й хочу ще на трішки затримати спогад, але не вдається. Його замінює розпач, який градом котиться з моїх очей, а я не в силі його зупинити. 
Виходжу з автомобіля та на ватних ногах прямую за водієм, який заводить мене у багатоповерхівку якоїсь модної новобудови. 
Відімкнувши двері квартири, що знаходилися на п'ятому поверсі зі словами: 
-Тримай ключі, документи всі знайдеш на столі. Колись ця квартира була на Катерину. Тепер це твоя власність! - повернувся до мене спиною та швидко крокуючи, віддалявся від мене. 
І тільки в слід я встигла запитати: 
-Катерина жива? - дивлюся на нього таким поглядом, який не залишив байдужим навіть того, що лише звик виконувати накази. Із жалістю до мене він один раз киває головою:  
- Так, жива - промовляє. - і йде геть, залишаючи мене біля порогу незнайомої квартири. Через хвилину набираюсь сил та проходжу всередину. Навіть не бачу нічого перед собою, не вмикаю світло, просто сідаю на підлогу, закриваю обличчя руками і знову плачу, щоб хоч якось виплеснути той увесь гіркий смуток, що огорнув моє серце.  
Були моменти, коли переставала заливатися слізьми, тоді я відволікала себе думками, що наче він живий, просто Руслан хоче мене провчити, покарати. Але в такому разі, його методи безжальні і я б ніколи не пробачила йому такого вбиваючого вчинку. Але проходили довгі дні і нічого не змінювалося.  
Ніби в тумані я ходила по квартирі, пида воду та знову поверталася до дивану. Я відчувала шалений голод, але коли намагалася щось поїсти, то кусок до горла не ліз і я покидала спроби примушувати себе поїсти. Через декілька днів все ж таки поїла та випила кави. Я відчувала від себе неприємний запах, але нічого не хотіла з цим робити. Мені не хотілося нічого взагалі. Зникнути з життя мабуть. В мене промайнули бентежні думки, а що, якщо напитися таблеток, лягти і не прокинутися. Тому, що цю біль я не витримую, вона в сотні раз сильніша за мене. Мене, немов рабиню, прикували до цього болю, а я покірно випиваю цей біль аж до самісінького дна. 
На телефон прийшло сповіщення, що в середу, через два дні, зустріч з деканом університету та подача документів. Я повинна себе брати в руки, а інакше закінчу дуже погано. Потрібно намагатися жити, я повинна рухатися далі. Тому неспішно підводжуся та накінець починаю оглядати кімнату навкруги. 
Я стояла посеред просторої світлої вітальні, з меблів нічого лишнього, лише масивний диван в сірому кольорі покритий шкірою, тумба, великий телевізор та маленький столик. Виходжу в коридор, і тільки тепер помічаю, що він круглої форми. Бачу таке вперше, але мені подобається. Кухня відгороджена великою аркою без дверей. Окрім того, помічаю двоє закритих дверей. Прямую до перших і опиняюся в спальні, де одразу на очі потрапляє просторе ліжко. Меблі всі вишукані, сучасні та нові. Відчуття, що перед моїм приїздом тут зробили маленький косметичний ремонт та наповнили холодильник їжею, здається, на місяць. 
Уже лежачи  у ванній, до мене прийшла одна думка: 
-«Хто це робить? Хто знав, що Катька на викрадені у мене кошти придбала цю квартиру? Не залишалося сумнівів, це він зробив до своєї смерті, а далі? Хто надсилає кожного місяця мені кошти!? І взагалі, я не бачила ні його трупа, ні похорону…». 
Скільки питань було в моїй голові, але відповіді я не отримала жодної. 
-«І врешті решт, якщо він живий, то чому дозволяє мені думати, що він мертвий?! Чому примушує, мене так страждати?!Чому дозволив відчути цей біль?!» - не зупинялися виникати все нові і нові питання в моїй голові. 
Спочатку я оплакували його, згадувала його обличчя, яке ще добре запам'яталося в моїх думках, а ще наші фото з Греції, які я передивлялася здається, мільйон разів. 
А далі, біль змінювалася на лють, я починала його ненавидіти. Разом з цим почуттям, я ходила і ненавиділа все, що мене оточувало. 
Так, я вступила до університету, в мене навіть місяць вичитки був, на який я приходила без пропусків. Там, могла відволікалася навчанням, але ходила  наче жива статуя, , так само і відчувала себе. Мене нічого не цікавило, нічого не приносило радості.  
Два місяці пройшли наче у тумані. Постійно в думках був Руслан. Я не могла сконцентруватися ні на чому. Не знала як жити далі та і не мала бажання. Скільки часу потрібно, щоб біль не різала так сильно!? Варто мені було тільки згадати за Руслана, як вона спалахувала вогнем у середині та спалювала все на своєму шляху, залишаючи нестерпний осад. А я, як садомазахістка, тільки й думала про нього. Безжально наступаючи на рани, які кровоточили гіркою скорботою та сумом за тим часом, коли ми були у двох...
Прокинувшись вранці та зібравши свої необхідні речі, я зібралася провідати свою бабусю, звісно уже не так, як завжди. На цей раз я не почую її рідний голос та не сховаюся від усього світу в її рідних обіймах. І сльози знову річкою покотилися по моєму обличчі. Натягнувши кепку та чорні окуляри, я попрямувала на автовокзал. Від тепер я носила тільки чорний одяг, мені не хотілося привертати до себе увагу, я хотіла бути не помітною. Мені було так спокійніше - ховати свій біль в середині, а саму себе, від зовнішнього світу. 
Приїхавши, я спочатку не зрозуміла, адже стояла біля дорогих воріт. В мить згадала, що з усіма документами на квартиру, був ще один - право власності на бабусин будинок. Я тоді була здивована, адже думала, що мама давно уже продала його за безцінь, а гроші просто пропила. Але потім, якось забула про це, згадавши тільки зараз. Тому зараз замість старенького бабусиного будинку, стояв відремонтований покращений в сотню раз. А в середині все залишилося на своїх місцях, але доповнювало це все сучасний паркет та глянцева плитка на стінах. Я знов згадала за Руслана, і про це він встиг потурбуватися. І моя лють та образа на нього змінилася на вдячність. Адже, він так багато для мене зробив, а мені навіть не приходилося його просити ніколи про щось. Він читав мене наче відкриту книгу та завжди знав, як зробити мені приємно. На душі стало трішки приємніше і я попрямувала на кладовище: 
-Привіт бабуся. - посміхнулася із слізьми на очах. 
Присіла на лавку поряд з могилою, зігнувши голову, просто давала волю сльозам та болю, який не вщухав у мені, а здається, навпаки брав ще більші обороти.  
-Як би ти була поряд. Як колись в дитинстві, твої обійми мене завжди заспокоювали. - говорю в слух сама до себе, уявляючи, що якимось чином мене почує бабуся.  
-А зараз, я залишилася один на один із собою і взагалі не готова боротися з такою сильною скорботою. 
Я не впораюся бабуся?! – прокрикую, зжимаючи кулаки. Піднявши обличчя до небес, на мене впала капля прохолодного дощу, а за мить, полило, як з відра. 
А я продовжуючи сидіти, думала, що на мене чекає далі. 
-Дивно. Погода дарує нам, то приємну спеку, то пронизуючий холод або ж проливні дощі. Так само і життя, то подарує безмежне щастя, а то нестримну біль, і ми завжди пристосовуємося, несем свій хрест. І крім нас самих, ніхто не може нас врятувати. Попрощавшись з бабусею, я повернулася до будинку. Знявши з себе весь мокрий одяг, я стала під душ. Було звісно не звично, адже такої розкоші тут раніше ніколи не було та й навіть не уявлялося. Але зараз я була безмежно вдячна за таку можливість. Зробивши гарячий чай, я сіла біля вікна та знову поринула в свої думки. 
З того часу пройшло майже три місяця, а таке відчуття, ніби вчора я ще була з ним. В моїх думках Руслан, здається, кожної секунди. Здоровий глузд мені шепотів, що так більше не можна, я повинна відпускати його. Адже я зійду з розуму. Довго крутившись, все ж таки заснула. Я полюбила сон, адже тільки тоді, я не відчуваю цього обпікаючого болю.