Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 — Будь ласка, поводься нормально, поки мене не буде, — до мене доноситься голос мого вітчима.

Вони з Романом стоять біля машини, і мені стає смішно, коли бачу, як кривиться хлопець.

— Сонечко, у тебе ж буде все гаразд? — питає мама, від якої не можу відлипнути.

— Звісно, все буде добре.

— Я буду телефонувати, і ти мені телефонуй. Аліну я попередила, вона пригляне за вами, — обіймаючи мене, повідомляє жінка.

— Мамо, ми ж не маленькі. Ти чого?

— Саме тому, що не маленькі, я її й попередила.

До нас підходить дядько Андрій і мило обіймає мене. А потім вони з мамою сідають в салон автомобіля, і я махаю їм на прощання. Вперше я розлучаюсь з мамою на цілий тиждень. Зазвичай ми завжди разом всюди, і мені сумно. Щокою котиться сльоза, хоча я радію, що вона побачить світ.

Швидко стираю долонею мокру доріжку та зиркаю на Романа. Хлопець не зводить з мене очей.

Стоїть на місці буквально якусь мить, а потім робить крок до мене, і я швидко біжу до будинку. Підіймаюся до себе і зачиняю двері, спершись об них спиною.

Чому я ховаюся тут? А саме це зараз і роблю. Не можу пояснити навіть собі.

Але те, що сказав Монастирський вчора ввечері... Я не очікувала такого. А найбільше лякає те, що я до божевілля зраділа його словам. І поцілунки... Відчуття, що я цього чекала все життя. А зараз не знаю, що робити з тим, що сталося.

Чую дзвінок мобільного і відлипаю від дверей. Це Павло. Чомусь стає соромно. У нас же з ним нічого не було, я не його дівчина. Офіційно. Але ж мене всередині гризе почуття провини.

Повільно кладу телефон на тумбочку. Не зможу зараз з ним розмовляти. Сідаю на ліжко і дивлюся на своє відображення у дзеркалі.

Згадую салон автомобіля, дотики Романа... Як я цілувала у відповідь, як притискалась до хлопця. Торкаюся палаючої щоки та відчуваю, як заходиться серце. Навіть дихати важко.

Блін, хоч би Монастирський поїхав кудись. Або ж ні. Підіймаюся з ліжка та підходжу до вікна. Його автомобіль у дворі. Хай буде вдома, так мені спокійніше.

Йду у ванну, вмиваю обличчя та зазираю у свої очі в дзеркалі.

— Ну, і що це з тобою? — питаю тихо.

Стукіт у двері змушує підскочити на місці. Виходжу до спальні та зупиняюся біля столика з косметикою.

— Ясю, — тихий голос Монастирського лякає, і я роблю крок назад.

Зачіпаю рукою свій парфум, він падає на підлогу, і маленький флакончик розлітається вщент. Не встигаю зреагувати, як двері відчиняються і широко розплющеними руками на мене дивиться Роман. Він дивиться на мене, а потім повільно опускає погляд донизу.

— Ти така незграбна, — спокійно вимовляє хлопець.

— Це ти мене налякав, — прочищаю горло та присідаю. Торкаюся пальцями розбитого скла, і Роман підходить, опускаючись на коліна біля мене.

— Поклич Марину краще, — він зачіпає мою кисть, і я різко забираю руку, штовхаючи долонею гострий уламок, і скрикую.

— Блін, ну що ти за проблемна дівчина?

Хапає моє зап'ястя і дивиться на невеликий поріз посеред долоні. Його брови сходяться на переніссі, і я з силою тягну свою руку назад.

— Це я незграбна? Та це все ти винен. Я б усе прибрала. Навіщо чіпав мене?

Підіймаюся та йду у ванну, вмикаю воду, спостерігаючи, як у раковину стікає рожева вода. Спиною відчуваю присутність хлопця.

— Вибач, — тихо каже Роман позаду. Він відчиняє навісну тумбочку та дістає звідти аптечку. — Давай, я допоможу.

Перше бажання — відмовитися, але дивлюся на Романа, який перебирає вміст коробочки, нервово викладаючи потрібні речі та несе на ліжко, і стає так приємно.

Не розумію, як я дійшла до того, щоб милуватися цим нестерпним придурком.

Роман дивиться на мене в очікуванні, тому, видихнувши, підходжу та сідаю на ліжко. Простягаю долоню хлопцеві. Він обережно протирає ваткою місце порізу, і я бачу, як кутики його губ повзуть вгору.

— Не бачу нічого смішного, — вимовляю ображено та відводжу очі у бік.

— Ти так кричала, що я думав, руку тобі наскрізь порізав, а тут ледь помітна подряпина, — бачу, як він стримує сміх. Але рану обробляє.

Дивлюся на свою руку, і справді — подряпина. Навіть не боляче. Самій стає смішно, згадуючи свій крик. Роман заклеює поріз пластиром і несе аптечку на місце. Зупиняється на порозі ванної кімнати й дивиться на мене.

— Дякую, — вимовляю спокійно, і бачу на його обличчі милу усмішку.

— Ну, якщо я вже тебе врятував, то тепер ти повинна виконати моє бажання. Чи ти вже забула про відео?

Ну от, знову він перетворився на шантажиста. Хмурюся і дивлюся в очі хлопця.

— Що ти хочеш? — питаю впевнено.

Якщо чесно, то мені анітрохи не страшно. Навіть навпаки, цікавість розпирає дізнатися, що вигадав цей негідник, але вигляду не подаю.

— Поїдемо в одне місце. Одягайся в зручний, теплий одяг.

— Але я збиралася вчитися… — переводжу погляд на конспекти, які лежать біля ліжка.