Читати книгу - "Заручені магією, Катаріна Рейніс"

- Послухай, - сонно пробурмотіла, розтираючи обличчя долонями. Чорт! Макіяж! Я ж тепер, певно, схожа на того самого небіжчика, якого для мене виловив колись Ольжич. – Давай поговоримо спокійно, як дорослі люди!

Закопалася в сумочку. Десь там, в її глибинах, я точно знаю, ховалися вологі серветки і дзеркальце!

- Поясни мені, навіщо ти мене викрав? – продовжила бурмотіти під носа, втираючи чорні пасмуги на щоках та під очима. – Адже можна було просто все пояснити! І, якщо це не вбивство, я б у всьому іншому з радістю тобі допомогла!.. Мовчиш?.. Ну, мовчи…

- Ти скоро сама все зрозумієш, - втомлено посміхнувся Ян. Ну, чому він такий не пробивний?

- Знаєш, - скривилася, - на якусь мить мені навіть здалося, що з вашою братією можна мати справу…

Чоловік здивовано звів брови, скоса на мене поглядаючи.

- Але, ні! Бабуся мала рацію, некроманти – то суцільне зло!

- А-ха-ха! – розвеселився Януш, не перестаючи мене дивувати. – Бабусі ніколи не помиляються! Потерпи ще трішки, ми майже на місці.

Після цих слів почала нарешті приглядатися до навколишніх пейзажів. Дивно, та це точно не той шлях, яким ми їхали до будинку Ольжичів, хоч він і здався мені смутно знайомим. Ще через пів години автомобіль під’їхав до величезного кам’яного замку. І тільки тепер зрозуміла, де це ми опинилися!

- Хіба не тут живе оракул? – уточнила свої підозри, виходячи з машини. Ян поспішив допомогти. Чи то він просто намагався якнайшвидше схопити мене, аби не надумала випадково втекти?

- Саме тут! – задоволено пробурмотів некромант, прямуючи до входу.

Навіть стукати не довелося, масивні двері одразу ж відчинилися. Не дивлячись на ранній час, та сама помічниця зустрічала нас при повному параді і з неймовірно серйозним обличчям. Цікаво, це її звичний вигляд, чи мені варто лякатися?

Дорогу до зали з кришталевою кулею впізнала одразу ж. А як інакше? Сон, де ми із Янушем розриваємо наші заручини уже майже місяць не дає спокійно спати. Звичайна подія перетворилася в нав’язливий кошмар, висмоктуючи з мене всі моральні та фізичні сили.

- Що відбувається? – прошепотіла, проте луна рознесла мої слова по всьому приміщенню, відгукуючись аж десь під стелею.

- І я б хотіла про це дізнатися! – прошамкала оракул, виходячи на світло, що лилося крізь вікно у стелі. – Для чого ти повернувся, Януше?

- Хочу закінчити те, що розпочали наші предки! – твердо заявив чоловік, не відпускаючи моєї долоні.

Смикнулася! Невже, не відчувши полегшення після розриву заручин, таки вирішив мене вбити?

- А ти впевнений, що цього разу не передумаєш? – зіщулила і так вузькі очі жінка, ще більше розганяючи страх моїми судинами.

- Алло! – спробувала привернути до себе увагу. – Ви про що?

Та мене просто проігнорували. От халепа! Здається, мені таки гаплик!

- Послухайте, - не втрачала надії з усім розібратися, - не знаю, що ви собі там на придумували, але впевнена, все можна вирішити спокійно і без жертв!..

- Впевнений! – заявив цей… цей!.. А-а-а!.. Та коли вже він залишить мене у спокої?

- Що ж, - задоволено посміхнулася оракул, - тоді нам варто поквапитися. Сьогодні надзвичайно благо приємний день для заключення шлюбів!..

- Шлюбів? – шоковано вигукнула на все приміщення, аж у вухах задзвеніло.

- А ти про що подумала? – потішалася стара карга. – Не вбивати ж тебе тепер?

- Яне, про що вона говорить? – спробувала висмикнути долоню. Та де там? Вчепився, наче кліщ. – Який шлюб, і до чого тут ми?..

 Остовпіла! Грізний некромант, легендарний жнець смерті, яким мене лякали в дитинстві, дивився на мене таким ніжним, закоханим поглядом, що в грудях сперло подих. Серце шалено заколотилося, раз по раз пропускаючи удари, а щелепа сама собою поповзла донизу. Що відбувається?

- Здається, у мене зараз трапиться серцевий напад… - пробурмотіла, не в змозі відвести погляду від бездонних темних проваль.

- Тоді я віддам тобі своє серце, - прошепотів Януш, цілуючи мою долоню.

Мурахи шаленим табуном промчали по шкірі, підіймаючи волосся на потилиці, а коліна остаточно вирішили відмовитися від своїх функціональних обов’язків, тобто підігнулися. Якби не підтримка Ольжича, розтеклася б калюжею по підлозі.

Здається, мене загіпнотизували, бо як інакше пояснити, що я ні чорта не пам’ятаю, що далі відбувалися. Здалося, наче пообіцяла цьому серцеїду провести поруч із ним вічність, але це не точно. Адже я просто не могла такого сказати! Хто-хто, а відьма нізащо не погодиться віддати свою свободу на поталу некроманту! Тож, як тільки прийду до тями і зможу себе повністю контролювати, влаштую цій сімейці веселий вікенд. А поки що буду насолоджуватися гарячими поцілунками свого чоловіка!

***

- Ти впевнена, що ми правильно вчинили, звівши цю парочку? – поруч із оракулом проявився прозорий силует статної жінки, уже далеко не молодої, проте й досі вродливої. – Все ж, мені здається, вони занадто різні…