Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

- Кім, стривай! Та стривай же ти!

Я ледве встигаю схопитися за дверну ручку, коли Кім розгнівано вривається в будинок. Я хапаю її за руку, розвертаю її до себе і опиняюся прямо перед нею.

- Чому ти не хочеш просто вислухати мене? - Запитую я, щиро не розуміючи. - Чому... ти одразу робиш висновки, не почувши, що тобі скажу я?

Кім стривожено кусає губу, на її очі наливаються сльози. Видно ж, що вона ледве стримується, аби не розплакатися.

- Все ітак очевидно, хіба ні? Годину тому ти життям присягався, що кохаєш мене, а потім пішов обтискатися з іншою!

- Кім, ти все неправильно зрозуміла. Це вона до мене полізла...

 - Я так зрозуміла, ти був зовсім не проти!

- Спершу вона просто поцілувала мене в щоку, і я не хотів її образити... Кім, я й подумати не міг, що вона полізе до мене. 

Вона ошелешено дивиться на мене:

- О-о, то ти ще й сам дав їй зелене світло! Клас! То може тобі варто повернутися та продовжити ваше спілкування? Бо раптом вона не так все зрозуміє і ще не дай Боже подумає, що ми з тобою зустрічаємося! А ти ж їй навіть квіти подарував!

Я дивлюся, як прозорі сльози повільно наповнюють її очі, ледве утримуючись, щоб не впасти, і мовчу, бо слова застрягли десь у горлі. І я хочу. Так сильно хочу обійняти її, вп'ятись у ці м'які, майже до крові покусані губи і вибити ці божевільні думки з її голови. Але я дивлюся на її болісно вигнуту посмішку і можу думати лише про одне. Адже Кім всерйоз думає, що я можу так вчинити. Вона вірить у це. Або точніше: не довіряє мені. Гаразд, це вже не смішно.

- Це тому, що я накричав на неї і мене загризло сумління, - глухо відповідаю я, мій голос натягнуто-насторожений. - А вона, мабуть, все не так зрозуміла. Кім, ну справді, я не вмію вибачатися по-іншому.

Деякий час Кімберлі осмислює мої слова. Вона дивиться на мене в нерішучості, кусаючи щоку, і я виразно відчуваю сумнів, що походить від неї. Я бачу: вона вагається.

- Що ти робив із нею там так довго? - нарешті питає вона трохи примирливим голосом. - Пояснював, що зовсім не зацікавлений нею, мовою тіла?..

Я прикро хитаю головою:

- Кім, ну що ще за дурниці... Та й пробув я там зовсім недовго, від сили хвилин десять.

- Та за десять хвилин мало що можна встигнути!.. А колись мама мені казала, що влада та гроші зіпсують тебе... А я їй не повірила!

Кім відчайдушно вигукує останні слова, вона різко видихає та замовкає. Я бачу, що вона виговорилась. Їй полегшало і тепер сльози в її очах поступово осідають, накопичуючись внизу погаслим попелом емоцій. Я стою, просто дивлячись на неї і відчуваю, як на обличчя мимоволі пробивається ніжна усмішка:

- Кім, ти така дурненька.

- Дякую, - буркає вона.

- Ти кумедна.

- О-о, дурна, кумедна, ще що?

- Я просто хочу сказати, що ти безглузда.

Кім вигукує від нетерпіння, я ж хитаю головою і обережно беру її за долоню, м'яко дивлячись їй у вічі:

- Я хочу сказати... Що ти так мило мене ревнуєш.

Кілька митей вона коситься на мене, потім забирає свою долоньку з моєї руки, а я намагаюся стриматися, щоб не повернути її назад у свою.

- Я не ревную, - уперто хорохориться вона, хоча результат на обличчя.

- Хоч і з тих пір, як ми знову зустрічаємося, ти жодного разу не сказала мені, що кохаєш мене, я все одно знаю, що так воно і є насправді.

Тепер Кім дивиться на мене з недовірою:

- А ми хіба зустрічаємось?

Я ненадовго замовкаю, не одразу знаходячись із відповіддю. Бо я й сам не знаю.

- Звичайно, - твердо відповідаю я, а сам дивлюся в її очі, шукаю в них таку ж саму відповідь на це запитання. - Навіть більше, ми живемо разом і у нас скоро буде дитина... - я сам кусаю губу і більше не можу втриматися, я притягаю її до себе, обіймаючи її плечі та спину, і кладу підборіддя на її маківку. - Знаєш, що в таких випадках кажуть, Кім? Я як порядний джентльмен, тепер просто зобов'язаний з тобою одружитися.

Кімберлі недовгий час стоїть без відповіді, а потім все ж таки м'яко обвиває руки навколо моєї спини.

- З чого ти взяв, що зобов'язаний? - слабо промовляє вона мені в груди. Голос її осів і пом'якшав, тепер зовсім не виглядаючи недоброзичливим. - Зрештою, кожна з цих дівчат мріє опинитися на моєму місці...

- Кім, припини, - я трохи відсторонююся, підчепивши пальцями її підборіддя, щоб зазирнути в очі. - Вони й мізинця твого не вартують. Ти завжди вірила в мене. Ти була моїм якорем у важкі періоди, моїм яскравим сонцем у найхмарніші дні життя...

- Була?

- Так, була, - підтверджую я. Я дивлюся в її кришталево-сірі очі і розумію, що в них-то якраз і потонув мій корабель. - Зараз ти і є все моє життя.

Кімберлі бентежиться, відводячи очі, я бачу, як проступає милий рум'янець на її щоках, і щось відбувається всередині мене, затоплюючи мене неймовірним поривом почуттів.

- Кім, - гарячим шепотом щиро видихаю я. Обхопивши її щоки долонями, я тягну її до себе. - Невже після всього, що ти знаєш про мене, ти вирішила, ніби я можу тобі зрадити?..

Вона різко видихає мені у губи, мої руки розтискаються і відпускають її. Кімберлі хитає головою, голос її тихий і ніжно медовий, розтікається всередині мене, пливе по венах і артеріях, заспокоюючи бурхливу кров:

- Гаразд, вибач. Я справді погарячкувала. Я просто не можу бачити тебе серед інших жінок...

- Це взаємно, маленька. Я був за крок від того, щоб знести голову цьому твоєму другу оператору, коли думав, що між вами щось є.

- А якби між нами щось було, ти б і справді зніс йому голову? - Кім дивиться на мене з пустотливою цікавістю, а мені чомусь зовсім не до веселощів. - Зрештою, тебе не було десять днів, раптом у мене й справді з'явився хтось інший...

- Тільки не кажи мені, що це не моя дитина, я все одно в цю маячню не повірю, - трохи різко кажу я, від чого настає пронизлива тиша.

- Кім, - я зариваюсь пальцями в її волосся і притискаюся до її чола, поривисто шепочучи їй у щоку: - Ти хоч розумієш, що це означає? Ти хоч розумієш, що ти для мене зробила?.. Сьогодні ти зробила мене найщасливішою людиною на цій планеті.