Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

- І я, – додала Кіка.

Толяк запитально глянув на неї. Не кажучи жодного слова, вона вийшла з кабінету, поставила до стіни стілець, яким зазвичай користувався Завадзька, потягнулася до вентиляційної решітки, недовго маніпулювала з нею й дістала маленьку камеру. Пристрій був і наполовину не такий складний, як американське диво, що шпигує за керівником польської розвідки в Києві, але своє завдання виконував: зображення відрізнялося високою роздільною здатністю. Толяк зберіг дані на ноутбук, а Кшептовський повернув камеру на місце.

На їхнє розчарування виявилося, що пам'ять пристрою дозволяє записати лише трохи більше сорока годин відео. Потім програма перезаписала дані, стираючи те, що було під ними. Знову і знову.

- Тут нічого немає, – з раптовим розчаруванням у голосі сказав Кшептовський, дивлячись на картинки людей, що крутились в офісі. Їх ніколи не було більше чотирьох: Вайман, Ференц, Лєна та секретарка пані Бася.

- Не обов’язково, – похитала головою Кіка. – Кріт міг знати про камеру і намагався спрепарувати плівку.

- Монтаж? – Толяк уважно подивився на жінку.

- Наприклад. Він вирізає фрагмент, де щось робить, і вставляє інший, де нічого не відбувається. Нічого складного навіть для середньостатистичного айтішника.

- Якщо щось сталося більше сорока годин тому, ми нічого не дізнаємося.

Кіка лукаво посміхнулася.

- Я припускаю, що у вашому розпорядженні не просто посередні люди.

- У мене найкращі.

- Тоді надішліть їм це відео. Існують програми для відновлення даних. Є різні способи. Можливо щось збереглося "знизу". Камера в кімнаті Ваймана не приклеїлася до стіни сама.

Толяк послухався поради, відправив вміст пам’яті камери до Варшави та наказав ІТ-фахівцю (фактично команді з трьох осіб, яку він очолив, чекаючи в режимі очікування та оснащеному комп’ютерами з високою обчислювальною потужністю) поспішати якомога швидше. Після можливого відновлення даних до операції мала бути залучена інша програма, завданням якої було витягнути із сотень годин матеріалу щось, що могло б стати доказом для Толяка, або принаймні вагомими непрямими доказами.

Шансів на успіх було мало, але пощастило.

Команда мала буквально зрозуміти наказ поспішати; Кшептовський не встиг повернутися з туалету, а Кіка встигла зазирнути в Інтернет, щоб переглянути останні новини з усього світу (нічого нового: в надії зупинити атаку; американці продовжили інноваційну тактику викриття на останні звіти розвідки щодо намірів росіян, галузеві чутки говорили про наміри закупити велику кількість західного обладнання через Польщу, що було пов’язано з рішенням уряду передати пострадянське обладнання українцям у разі нападу на східного сусіда; Президент Зеленський все ще вірив, що війни можна уникнути), коли Толяк отримав на мобільний телефон повідомлення про надходження важкого вкладення. Після розпакування та дешифрування повідомлення почалося відео. На екрані секретар команди Барбара Завадська, людина з бездоганною репутацією та безцінними навичками, клала на шафі мікроскопічний пристрій (до фільму додано фото, на якому пристрій зображено великим планом – камера, схожа на звичайну ручку). Потім жінка кілька разів підходила до дверей кабінету Ваймана і робила вигляд, що торкається клавіатури системи контролю доступу. Вона, очевидно, намагалася отримати найкращий ракурс, перевіряючи розміщення камери. Після третьої примірки вона виглядала задоволеною; залишила ручку в останньому положенні, озирнулася навколо, ніби перевіряючи, чи не залишила слідів, які могли б свідчити про щось незвичайне, а потім пішла, вимкнувши за собою світло. Штамп із датою в кутку рамки показував двадцять два сорок п’ять — дев’ятнадцяте листопад дві тисячі двадцять першого року.

Наступне відео виявилося наслідком першого. Акція сталася через три дні, двадцять другого листопада, майже рівно опівночі. Секретарка піднялася з-за столу, перевірила, чи добре зачинені зовнішні двері, а потім стала біля входу в кабінет Ваймана. Вона вийняла з кишені маленьку картку, піднесла до очей і набрала шестизначний код на панелі контролю доступу. Щоб замок спрацював, вона провела магнітну картку через сканер. Засвітився зелений світлодіод. Пані Бася зникла всередині. Мабуть, вона точно знала, куди приліпити пластир з камерою, бо повернулася через сорок секунд. Двері за нею автоматично зачинилися. Вона знову підозріло оглянула кабінет, знову нічого не знайшла, вимкнула світло й зникла з очей.

- Маємо крота з пластиром, – сказав Толяк. Проте Кшептовський почув у його словах невпевненість.

- У нас є докази, що вона незаконно проникла в кабінет керівника закладу, – відповів закопанець. – Поки що це просто порушення правил. Ну, можливо, ручка - це щось більше.

- Вона не використовувала рукавички, – сказала Кіка.

Кшептовський глянув на кадр, що зупинився в русі.

- Справді, – зізнався він.

Толяк дістав із кишені поліетиленовий пакет із підслуховуючим пристроєм. Підніс його до світла.

- Можливо, нам ще пощастить, – сказав він. Починаючи обшук кімнат, усі надягали латексні рукавички, вкриті спеціальною речовиною, яка робила їх "невидимими" для будь-яких предметів чи поверхонь, до яких вони торкалися. Тому існувала ймовірність того, що на пластирі були відбитки пальців людини, яка приклеїла пристрій до стіни.

- Що ми робимо? – хотів знати Кшептовський. Він потягнувся і сильно позіхнув. Схожість з голодним крокодилом стала ще більш помітною.

- Перш за все, дізнаємося, де живе пані Завадська, – сказав Толяк. – А потім ти підеш навідати її. Серед ночі. Вона повинна спати у своєму ліжку.

- А ти?

- Я спробую перевірити, чи є відбитки пальців і кому вони належать, – сказав той, кладучи сумку до кишені та надсилаючи їм на мобільні телефони відео, отримані з Варшави. – А потім мені доведеться поговорити з начальником цього ідіота, всемогутнім полковником Малішевським.

- Як ти бажаєш перевірити відбитки? – зацікавилася Кіка.

- У мене є приятель у місцевому відділенні поліції. Я влаштував його сина на реабілітацію в Польщу. Хлопчисько катався на дошці і впав на бетон. Тато безмежно вдячний мені.

Кіка похитала головою.

- Ми не повинні втягувати в це українців, – сказала вона.

- Правильно, – погодився Толяк. - Що ти пропонуєш?

- У тебе є обладнання для зняття відбитків пальців?

Толяк глянув на великий контейнер, що стояв біля дверей, який вони забрали з машини.

- Я був би здивований, якби ти не знайшла там цілу лабораторію. Але все одно було б корисно, щоб цим займався професіонал, чи не так?

Кіка зняла куртку і нахилилася над контейнером.

- Коханий, я поліцейська, але починала як лаборант-криміналіст. Дай мені ту сумочку.

***

Дуже ретельно, елемент за елементом, вони перевіряли зброю: автомати з глушниками, пістолети, гранати, ножі, вибухівку. Переконалися, що батареї в окулярах