Читати книгу - "Танок драконів"

— Ломас Легконіг? — перепитав Качур.

— Письмак, давно помер уже,— пояснив Гальдон.— Усе життя подорожував світом, а про землі, які відвідав, написав дві книжки — «Дива» і «Рукотворні дива».

— Дядько подарував мені їх, коли я був ще зовсім хлопчиком,— сказав Тиріон.— Я їх зачитав так, що вони геть розвалилися.

— «Сім див створили боги, а смертні — дев’ять див»,— процитував Недомейстер.— Яка безбожність із боку смертних перевершити богів, але маємо що маємо. Кам’яні дороги Валірії — одне з дев’ятьох див, описаних Легконогом. П’яте, здається.

— Четверте,— сказав Тиріон, який змалечку знав усі шістнадцять див напам’ять. Дядько Геріон любив ставити його на стіл під час бенкетів і змушувати перелічувати їх. «А мені подобалося, правда ж? Стояти серед хлібних мисок, коли всі очі прикуті до тебе, й доводити, який я розумний куць». Роки й роки плекав він мрію, що одного дня сам об’їде світ і на власні очі побачить усі Легконогові дива.

Лорд Тайвін поклав край цим надіям за десять днів до синового шістнадцятиріччя, коли Тиріон попросився в подорож у дев’ять вільних міст, як його дядьки в такому віці. «Мої брати були відповідальні, можна було не боятися, що вони зганьблять дім Ланістерів,— відповів батько.— Наприклад, поберуться з повією». А коли Тиріон нагадав йому, що за десять днів він уже буде дорослий чоловік, вільний подорожувати, де схоче, лорд Тайвін сказав: «Ніхто не вільний. Так можуть думати тільки діти й дурні. Їдь собі. Вберися в блазенський костюм — розважатимеш лордів спецій і королів сиру, стоячи на голові. Тільки не забудь сам заплатити за дорогу й викинути з голови всі думки про повернення». Від хлопцевого виклику не лишилося і сліду. «Якщо хочеш корисного заняття, ти його отримаєш»,— провадив батько. Отож, на відзначення дорослішання, Тиріонові доручили нагляд за всіма стоками й резервуарами Кичери Кастерлі. «Мабуть, батько сподівався, я туди провалюся». Але Тайвіна чекало розчарування. Ніколи ще стоки не працювали так добре, як коли ними керував Тиріон.

«Мані б келих вина — промити рот від присмаку Тайвіна. А ще краще — цілий бурдюк».

Їхали всю ніч, Тиріон неспокійно дрімав — то провалювався в сон, прихилившись до луки, то раптово прокидався. Час до часу він сповзав із сідла, однак сер Роллі рвучко підтягував його назад. До світанку ноги в карлика боліли, а сідниці всі були натерті.

Лише наступного дня досягнули Ґоян-Дроге, що лежало на березі річки.

— Легендарний Ройн,— промовив Тиріон, побачивши з кручі повільний зелений водоплин.

— Малий Ройн,— виправив Качур.

— Саме так.

«Приємна річечка, нічого не скажу, але найменший зубець Тризуба вдвічі ширший, а течія швидша в усіх трьох». Місто теж не вражало. Ґоян-Дроге ніколи не було великим містом, з історії пригадував Тиріон, однак було гарним, зеленим і квітучим, містом каналів і фонтанів. «До війни. До приходу драконів». За тисячу років усі канали забилися бур’янами й болотом, а в стоячому болоті розвелися рої мух. Бите каміння храмів і палаців поволі осідало в землю, а береги річки густо поросли старим покрученим верболозом.

Серед цього запустіння ще мешкало трохи людей, які серед бур’яну садили городи. Зачувши на старій валірійській дорозі дзвін залізних підків, більшість із них кинулася назад у нори, з яких вони повиповзали, але на сонці лишилося кількоро сміливців, які провели вершників порожніми байдужими очима. Гола дівчинка з вимащеними землею колінами, здавалося, не могла відірвати від Тиріона очей. «Вона в житті не бачила карлика,— збагнув він,— а тим паче безносого карлика». Скорчивши гримасу, він показав язика — і дівчинка заплакала.

— Що ти їй зробив? — запитав Качур.

— Послав повітряний поцілунок. Від моїх цілунків усі дівчата плачуть.

За густим верболозом дорога раптом закінчилася, ненадовго подорожні повернули на північ і деякий час їхали уздовж води, поки не закінчилися чагарники й не відкрилася стара кам’яна набережна, наполовину затоплена й оточена високими брунатними бур’янами.

— Качуре! — почувся крик.— Гальдоне!

Тиріон, вивернувши голову, побачив на даху низької дерев’яної будівлі хлопчину, який махав крислатим солом’яним брилем. Це був гінкий юнак, гарної статури, рослявий, з кучмою темного-синього волосся. Карлик на око дав йому п’ятнадцять-шістнадцять років — десь так.

Дах, на якому стояв хлопець, виявився каютою «Сором’язливої панни» — старого ветхого однощоглового байдака на жердинах. Широкий і плаский, ідеальний для плавання проти течії навіть по найменших річках, він легко долає піщані мілини. «Не надто вродлива панна,— подумав Тиріон,— та іноді в ліжку найбридкіші виявляються найгарячішими». Байдаки, що ходили на жердинах по річках Дорну, зазвичай були яскраво розмальовані й вишукано різьблені, та про цю панну такого не скажеш. Фарба, потріскана й напівоблущена, була брудного сіро-бурого відтінку, а великий вигнутий румпель — простий і неприкрашений. «Колір землистий,— подумав Тиріон,— але в цьому, без сумніву, й була ідея».

Качур уже гукав у відповідь. Кобила ступила на мілину, приминаючи очерет. Хлопець зістрибнув з даху каюти на палубу, а відтак з’явилася й решта команди «Сором’язливої панни». Біля румпеля стояла літня пара, в рисах обличчя вгадувалася ройнарська кров, а з каюти вийшла вродлива септа в шовковистій білій рясі, відкидаючи з очей каштановий кучерик.

Грифа впізнати було неважко.

— Годі репетувати,— промовив він. І знагла над річкою запала тиша.

«З цим будуть проблеми»,— одразу здогадався Тиріон.

Гриф на плечах мав шкуру ройнарського рудого вовка з головою. Під хутром виднілася брунатна шкірянка, укріплена залізними кільцями. Гладенько поголене обличчя теж було шкірясте, зі зморшками в кутиках очей. Хоча волосся в нього було таке саме синювате, як і в сина, проглядалося руде коріння, а брови були ще рудіші. При боці в нього висіли меч і кинджал. Якщо він зрадів, що Качур з Гальдоном повернулися, то вправно це приховував, а от своє незадоволення присутністю Тиріона ховати навіть не намагався.

— Карлик? Це що таке?

— Знаю, ви сподівалися на кружало сиру,— промовив Тиріон і обернувся до Грифа Молодшого, намагаючись обеззброїти його усмішкою.— Синє волосся підійде для Тайроша, але у Вестеросі діти закидають тебе камінням, а дівчата засміють.

Хлопець був приголомшений.

— Моя мати була тайроською пані. Я фарбую волосся в пам’ять про неї.

— Що це за істота? — поцікавився Гриф.

— Іліріо прислав листа, в якому все пояснює,— відповів Гальдон.

— Давай сюди. А карлика відведи до мене в каюту.

«Не подобаються мені його очі»,— подумав Тиріон, коли перекупний меч усівся навпроти нього в найтемнішому кутку приміщення; тепер